Вибух
Шрифт:
— Від вашого третього рейху лишилися руїни, і його треба відбудовувати. Після ери солдатів почнеться ера трударів. Ви, Кранке, не підете орати землю чи монтувати електростанцію, а ще ваш Маркс казав: пролетарі всіх країн, єднайтеся!
— Він більше ваш Маркс, ніж наш.
— Це вже казуїстика, Кранке, а факти — вперта річ. До речі, завжди хотів запитати вас, чому пішли в СС? Дворянин, землю маєте, і Гітлер начебто не дуже поважав таких…
— Усі ми думали про велич Німеччини!
Слова ці прозвучали надто пишномовно, і Валбіцин посміхнувся.
—
— А чого ви, також дворянин і офіцер, пішли до білої контррозвідки?
— Не плутайте праведне з грішним. Ми рятували своє минуле й думали про майбутнє. Своє, а не Росії, хоч також прикривалися гучними словами. У нас не було іншого виходу, альтернативи, і кожен мусив робити щось, навіть брудне. Розумієте, коли страйкують двірники, самому доводиться прибирати сміття. Тому ми пішли служити і вам, Кранке, вашому фюрерові, хоч я особисто ніколи не відчував до нього симпатії.
— Ну ось, — махнув рукою Кранке, — ви самі відповіли на поставлене запитання.
— Не зовсім. Нас загнали в кут, ми сподівалися на зміну влади в Росії тільки з вашою допомогою, але ж ви могли спокійно сидіти в своєму прусському маєтку й жити з прибутків від орендарів.
— Розмірене життя не для мене.
— Гадали, зробите кар’єру? Але ж Краус, без освіти і взагалі без особливих претензій, обійшов вас, Кранке. Хіба це справедливо?
— Чому вам хочеться залізти до мене в душу?
— Цікавість. Людська цікавість. Певно, вона притаманна кожному.
— Типова російська логіка: копирсатися в своїх почуттях і вивертати душу іншим.
— Доскіпуватися до істини.
— І вам потрібна істина? — щиро здивувався Кранке. — Я гадав, ви давно потопили все у шнапсі, і навіть найпростіші життєві проблеми цікавлять вас тільки стосовно до цього.
— Звичайна німецька зверхність плюс самовпевненість.
— Вони довели нас до краху.
— Так, тепер вам довго не піднятися.
Кранке опустив ноги на підлогу, здивовано втупився у Валбіцина.
— Невже ви і справді так вважаєте?
— Згадайте тільки Бреслау. Від нього лишиться купа каміння.
— Менш ніж за десять років Гітлер підняв Німеччину і створив третій рейх.
— Сподіваєтесь на німецьку працелюбність?
— Ми — організована нація.
— Не ви, Кранке, я ж казав, хто відбудовуватиме міста.
— Говорите, мов червоний агітатор.
— Дурниці, самі знаєте, ви ще, можливо, якось виправдалися б у червоних, а я — ніколи.
— То чому ж захищаєте їх?
— Я?.. — щиро здивувався Валбіцин. — Просто намагаюсь бути об’єктивним.
— Така об’єктивність межує із зрадою.
— Овва, Кранке, як зуміли все ж вбити вам у голову прописні істини: зрада, вірність фюрерові… Фірма доктора Геббельса, виявляється, зробила і з вас бовдура. — Нараз Валбіцин подумав, а чому він відмежовує Кранке від інших? Чи не тому, що Кранке з приставкою “фон” і здобув університетську освіту? Але ж скільки освічених бовдурів живе на світі, бовдурів, які
Ця думка сподобалась Валбіцину, він відсьорбнув коньяку, подумавши, що тільки алкоголь тримає його на світі, втомлену й літню уже людину, яка не лишить по собі жодного сліду. Виходить, життя минуло даремно, то для чого далі тягнути ярмо? І сушити собі голову всілякими проблемами…
Гітлер, Кранке, Німеччина…
Чи не однаково? Всюди за ним ідуть червоні. Ледь утік від них у Севастополі, а тепер вони припхалися сюди — і через скільки років! До того ж якийсь Марков, котрий пив з ним шнапс і намагався залізти в душу. А він, Валбіцин, розвісив вуха, як останній йолоп, слухав і підтакував, ось тобі й допідтакувався — сидиш у бетонному підвалі, а той клятий пройдисвіт вільно роз’їжджає німецькими селами й шукає його, Валбіцина…
Валбіцин розлютився. Ну чого справді? Ледь не заскавучав, як цуценя. Він, досвідчений вовкодав, старий і хитрий, якого ще ніхто не обводив навколо пальця. Може, тільки отой Марков… Ну й що? Наплювати й розтерти. А цей підвал можна розцінювати як тимчасовий відступ, саме тимчасовий…
Скільки таких Кранке зустрічалося на його шляху? Й ще зустрічатимуться. Усіх не перерахуєш, та й взагалі, чого він хоче від Кранке? Викинути з голови, забути, для чого зайві думки, клопоти, дбати слід про себе, тільки про себе, ніхто про тебе не подумає, не пожаліє — кожен сам коваль свого щастя.
Він, не роздягаючись, простягнувся на ліжку. Скоса зиркнув на пляшку, та утримався: завтра буде важкий день.
Кранке про щось запитав його, але Валбіцин відмахнувся від гауптштурмфюрера, повернувся на бік і засопів одразу — спокійно і втихомирено.
Він розплющив очі близько шостої ранку — спав без сновидінь і прокинувся легко й одразу, сів на ліжко й провів долонею по обличчю, ніби знімаючи рештки сну, — задзвонив будильник, і Валбіцин задоволено посміхнувся. Якщо прокидається в точно визначений час, то ще у формі й дурім вчорашні думки не повинні мучити його.
Скочив з ліжка й присів кілька разів, розминаючись і дивлячись, як невдоволено ворушиться Кранке.
— Підводьтеся, гауптштурмфюрер, — мовив весело, — у вас лишилося тільки чотири хвилини.
— Знаю без вас, — пробуркотів той роздратовано. Спустив босі ноги на підлогу, намацав холодні фарбовані дошки, потягнувся за шкарпетками. Однак, усвідомивши, що вовтузитись із шкарпетками можна досить довго, сунув босі ноги в капці й підсів до передавача, що стояв у кутку біля сейфа. Одягнув навушники, покрутив ручки настроювання, хитро, наче підморгуючи, засвітилося зелене око. Кранке раптом застережливо підвів руку, наче хтось міг заглушити звуки в навушниках, а Валбіцин застиг посеред кімнати з роззявленим ротом, збагнувши, що нарешті Краус вийшов у ефір. Дивився на згорблену спину гауптштурмфюрера й стримував дихання.