Вибух
Шрифт:
— Мені треба оговтатися… — мовив вибачливо й налив собі дві третини склянки. Сказав урочисто. — За вас, чарівна фрау, за майбутнє! За наше майбутнє — уточнив.
Жінка відсьорбнула з келишка й відставила його, підкреслюючи своє ставлення до алкоголю. Але Валбіцин спорожнив склянку до останньої краплини, давши собі страшну клятву не пити хоча б кілька днів, поки остаточно не визначиться його становище. Приємне тепло розлилося по тілу, і Валбіцин зовсім повірив у свою щасливу зірку. Кранке уже відійшов, як кажуть, у потойбічний світ, Крауса допитують контррозвідники, а він сидить у затишній кімнаті,
— І як ви, Гертрудо, обходилися тут? — невизначено обвів рукою навколо. — Ну, з господарством? Маєте корову чи свиню?
— Три корови, — відповіла з гордістю, — ще відгодовую дві свині щорічно.
— Невже сама справляєшся?
— Чого ж сама… — посміхнулась поблажливо. — Були в мене дві дівки-полячки. Взяла на біржі. Ледачкуваті, та в мене особливо не побайдикуєш, знали, якщо байдикуватимуть, швидко на заводі опиняться, а там зовсім не мед…
— Вони тут? — затурбувався Валбіцин.
— Втекли, — скрушно мовила фрау Гертруда. — Три дні, як утекли. І чого їм не вистачало? У своїй Польщі давно б померли з голоду, а тут… Ну, якийсь ляпас, так за діло ж! Без цього ніяк не можна…
Валбіцин згідливо кивнув, уявивши, як лупцювала полячок фрау Штрюбінг. Отже, жінка рішуча й вольова, а на селі без цього ніяк не можна. Он — будинок, повна чаша, і сама працює, і дівок примушувала.
Наївшись, Валбіцин пройшовся по дому, розглядаючи всі закутки. Побачивши недбало кинуті на диван свої куртку й капелюшок — вони якось дисонували з загальним порядком і чистотою, — задумливо постояв над ними й наказав, справді, наказав, бо владні нотки з’явилися в його голосі:
— Спали! Зараз же спали в пічці.
Фрау Гертруда спробувала заперечити:
— Але ж це зовсім нові й коштують недешево!
Звичайно, вона мала рацію. Крім того, у добре пошитій куртці Валбіцин почувався зручніше, ніж у піджаку з чужого плеча, але уявив, як смершисти шукають на всіх перехрестях людину в коричневій куртці й темно-зеленому в’язаному капелюшку, й повторив безапеляційно:
— Зараз же спали!
Видно, єфрейтор Штрюбінг також не звик, аби йому перечили, бо фрау Гертруда одразу позадкувала:
— Невже гадаєш, що мені справді шкода якоїсь куртки? Від Франца лишилося багато одягу, а ти в мене швидко погладшаєш…
Так, подумав Валбіцин, війна все ж має свої позитивні сторони, й нестача чоловіків — одна з них. Запитав:
— На всякий випадок, де можна переховатися? Раптом прийдуть росіяни…
— О-о, — розвела руки жінка, — де завгодно. Глянь сам… — Повела Валбіцина до передпокою, відкинула ляду на підлозі, присвітила кишеньковим ліхтариком. Валбіцин побачив досить великий бетонований погріб, де на полицях стояли банки з маринованими овочами, висіли кілька окостів, кільця ковбаси. — Світла тільки нема, — зажурено мовила жінка, — війна все зіпсувала.
Валбіцин подумав: фрау Гертруда не була дуже закохана в єфрейтора Штрюбінга, якщо вважає головною втратою через війну відсутність електроенергії. Проте це влаштовувало його, і Валбіцин запитав:
— Чи не знайдеться в тебе якогось
— У цьому домі знайдеться все, — відповіла фрау Гертруда з гордістю, навіть пихато, і Валбіцин остаточно зрозумів, що в домі фрау Штрюбінг може почуватися в цілковитій безпеці.
16. Мишко Галайда стояв за кілька кроків від “віліса” й дивився, як Бобрьонок з Мохнюком влаштовуються в машині. Нараз не витримав, ступив до них і мовив благально:
— Візьміть мене з собою, товаришу майоре. Я вам згоджусь, от побачите. Знаю тут мало не кожну стежку.
Бобрьонок перезирнувся із старшим лейтенантом, знизав плечима й кивнув на заднє сидіння.
— Давай, тільки без самодіяльності…
Мишкові не треба було повторювати: перевалився через борт, примостився на сидінні, шепчучи вдячно й зовсім по-дитячому:
— Спасибі, дядечки, я вам точно згоджуся…
“Віліс” рвонув з місця поза полем, яке перетнув Валбіцин. Майор поклав собі на коліна автомат, це переконало Мишка в серйозності й небезпечності їхньої місії, йому схотілося одразу стати в пригоді Бобрьонкові, принаймні хоч якось прилучитися до операції, довести, що він не зайвий у машині. Мовив:
— Праворуч — шосе на Сведбург, а просто, за Штокдорфом, бруківка до Ратінгена.
— Далі вона виходить на автостраду? — уточнив Бобрьонок.
— Так, Бреслау — Берлін, — підтвердив Мишко з радістю, наче відкривав величезну таємницю.
Бобрьонок подумав трохи й сказав Мохнюкові:
— Навряд чи Валбіцин подасться до автостради. Мусить догадуватися, що там повно наших військ і навколишні села блоковані.
Старший лейтенант кивнув згоджуючись. Він і справді водив машину віртуозно, не гірше за Віктора, “віліс”, здіймаючи шлейф пилюги, мчав поміж ланів, і гума рипіла на поворотах.
Бобрьонок розгорнув на колінах карту.
— Валбіцин мусить пробиватися на захід, — мовив роздумливо. — Якщо не через автостраду, то десь тут, в районі Кварцау. Або через Оттерберг. Покажеш поворот на Кварцау, — обернувся до Мишка.
— Тут недалеко, — зрадів той, буцім сам мав безпосереднє відношення до прокладання дороги. — За тим горбком праворуч.
За горбком справді вони вискочили на бруківку, навколишні лани проглядалися тут на кілька кілометрів: смарагдові, вкриті озиминою, розорані, чорні — вражаюча панорама дбайливо обробленої землі. Наче не було війни й не пройшли з боями на Берлін російські танки. Бобрьонок уважно роздивлявся навкруж — чи не з’явиться десь поодинокий вершник, та лани немов вимерли — тільки на одному полі майор побачив коня з бороною і чоловічу постать, що плуганилася слідом.
Кварцау з’явився раптово — за поворотом бруківка наче вперлася в одноповерхові будинки. Перед ними стояв військовий “додж”, і лейтенант з автоматом вимогливо підвів руку, наказуючи “вілісу” зупинитися.
Мохнюк загальмував упритул до “доджа”. Лейтенант обвів їх пильним і суворим поглядом, але, мабуть, був у курсі їхніх справ, бо запитав:
— Майор Бобрьонок?
— Так.
— Лейтенант Ткаченко. Ми перекрили всі підступи до Кварцау, і мій взвод зараз прочісує місцевість від містечка до Оттерберга. Розпитуємо населення. Все згідно з інструкцією.