Вибух

Самбук Ростислав Феодосьевич

— Що ж, це правильно. — Валбіцин присвітив кишеньковим ліхтариком і почав підніматися сходами. — В селі спокійно? Немає червоних?

Бобрьонок дочекався, поки Валбіцин зовсім висунеться з вузького отвору, й сильним ударом звалив його. З протилежного боку передпокою стрибнув Мохнюк, вони заломили Валбіцину руки за спину й зв’язали їх. Майор витягнув з внутрішньої кишені піджака ТТ Толкунова, намацав там же акуратно складені папери, подав Мохнюкові.

— Вони, — побіжно передивився той, — найсекретніші документи “Цепеліна”.

Валбіцин лежав, незручно

підібгавши під себе ноги, люто дивився на Мохнюка. Просичав з ненавистю російською:

— Усе ж таки вистежили… — Брудно вилаявся і додав німецькою: — Сука ти, Гертрудо, остання сука!

Бобрьонкові нараз стало важко дихати. Розстебнув горішні гудзики гімнастерки, вийшов на ганок. Сів просто на сходинки, стискаючи долонями теплий метал ТТ. Біля ганку вже зеленіли високі смородинові кущі, розкрили великі чашечки криваві тюльпани. Сонце припікало, й білі хмари ледь просувалися чистим небом. Мирним і вічним небом. Бобрьонок подумав: справді мирним, бо вже не сьогодні-завтра закінчиться війна, й він поїде до маленького містечка під Києвом, де зараз теж сидить у садку й, може, біля такої ж зеленої яблуні й дивиться на такі ж червоні тюльпани його Галя. Буде мир, і він, певно, вже ніколи не воюватиме. Бобрьонок давно чекав такого дня, як сьогоднішній, і знав: кращого, мабуть, не буде в житті, та від усвідомлення, що цей день нарешті настав, не стало легко й не прийшов давно очікуваний спокій, теплий метал пістолета обважував руку, й чомусь нило серце…

Вибух

1. Літак за кілька хвилин мусив узяти курс на Одесу. Оголосили посадку. Пасажири, здавши багаж і зареєструвавши квитки, зібралися у невеличкому вузькому приміщенні перед виходом на льотне поле.

Дівчина в добре підігнаній аерофлотській формі, обминаючи пасажирів, прямувала до дверей. Ішла вона, відхиливши голову, гордовито й відчужено, наче й не посміхалася щойно, коли реєструвала квитки: жінкам приязно, з ледь помітною зверхністю, а чоловікам багатообіцягоче й звабно.

Хлопець у розцяцькованій сорочці та злинялих джинсах хотів зачепити дівчину, але вона спритно обминула його, не подарувавши навіть погляду, а він захоплено покрутив головою і мовив сусідові:

— Варто познайомитись — гарна дівка!..

Той поплямкав губами й одповів розсудливо:

— Пуста затія. Через годину будемо в Одесі.

— Але скоро й повернемося…

— За місяць забудеш. На одеських пляжах, знаєш, скільки таких!

— Шкода пропускати… — хлопець підтягнув джинси й поправив сорочку з виглядом людини, якій мусить належати все.

Літня жінка, котра стояла попереду молодиків, невдоволено озирнулася, видно, хотіла зауважити їм, однак тільки гмикнула.

— Обережно, бабцю… — нахабно реготнув хлопець

у джинсах, він явно напрошувався на конфлікт, та жінка лише засопіла і вдала, що не почула образливих слів.

Ще трохи далі лисуватий чоловік з рожевими щоками й кирпатим носом злодійкувато зиркнув на круті дівочі стегна, він не насмілився підвести очі вище, проте навіть цей погляд не пройшов повз увагу сухорлявої, плоскогрудої і суворої дружини. Вона міцно стиснула чоловікові лікоть і просичала загрозливо:

— Куди дивишся?

— Я — нічого…

— Спробуй тільки!

Чоловік злякано шморгнув носом і заперечив улесливо:

— Ти ж знаєш, крім тебе — для мене ніхто не існує.

— То й дивись на мене, — наказала, і чоловік справді повернувся спиною до дівчини, демонструючи свою відданість.

Сива жінка з модною зачіскою, в англійського крою вовняному костюмі й блузці з високим коміром зміряла дівчину в формі уважним холодним поглядом і зиркнула на свою червонощоку й гладку сусідку.

— Вродлива дівчина, чи не так? — мовила крізь зуби, й важко було зрозуміти, засуджує чи схвалює.

Червонолиця поправила долонею могутні груди, зневажливо наморщила ніс.

— А-а… — махнула рукою, — всі ми в такому віці були вродливими. Однак не пишалися цим.

Сива подивилася на сусідку уважно. Іронічна посмішка ледь торкнулася її вуст. Певно, вона й на мить не повірила надто категоричному твердженню червонощокої, проте не заперечила, а лише похитала головою і відповіла якось жалібно:

— Молодість така самовпевнена й така скороминуча. Хто з нас не вірив у її безконечність?

— Коли працюєш, та ще й обсаджена дітьми, ніколи про дурниці думати, — не зовсім увічливо заперечила червонолиця.

Сива зітхнула, видно, не погодилася, та сперечатися не стала.

Дівчина у формі зникла в дверях, певно, не здогадуючись, яке сум’яття посіяла серед пасажирів. А може, знала, бо повернулася мало не одразу, — зупинилася в дверях і мовила суворо й офіційно:

— Громадяни пасажири! В зв’язку із складними метеоумовами в Одесі виліт відкладається на годину. Прошу пройти до приміщення аеропорту.

Пасажири загомоніли стривожено, та дівчина витримала паузу й пояснила коротко і якось зовсім по-домашньому:

— Розумієте, з моря нагнало туману, й Одеса не приймає.

Багато пасажирів мали досвід, уже звикли до аерофлотівських несподіванок й тому стоїчно сприйняли неприємну звістку, лише бабуся в темній хустці сплеснула руками й вигукнула розпачливо:

— Як же так? Мене ж зустрічатимуть… Дали телеграму, що ж буде?

— Почекають, — заспокоїла дівчина. — Тепер літо, тумани не застоюються… — Ледь помітна усмішка майнула її обличчям, либонь, вона не дуже-то й вірила самій собі, як не повірили й бувалі пасажири. Однак заспокоїлися і вони, усі потягнулися назад до зали очікування.

Хлопець у злинялих джинсах затримався, чекаючи дівчину; вона з’явилася у супроводі двох пілотів — навіть не зиркнула в його бік, і той поплентався слідом за пілотами, скривившись, наче ковтнув кислого.