Волоцюги

Шевченко Павло

Він тоді запізнювався на роботу, та Елеонора - далі про своє.

–  А це як вам, Антоне Омеляновичу, з раннього - тільки знову не пойміть неправильно:

Ум женский - это запах недоступной самки, Которая чуть больше человек, чем ты.

Сильно, мабуть саме за це учительку молодших класів Елеонору й звільнили з роботи…

–  Ой, Антоне Омеляновичу, а я вас видзвонювала як могла, - заходилася Елеонора навколо господаря.
– Скільки грошей спалила на мобільнику, та - катма. Тут же ж ці, як їх, судові виконавці з банкірами вже декілька разів приходили. Кажуть, ніхто на суд по поводу хати не являється, от вони й пожалували з готовим ордером… Я їх на поріг не пустила! Кажу, нічого не знаю, ось приїде господар - тоді й “пожалуста”.

Тайсон, молодець, порвав судовому виконавцю штани! Кіт забився на четвертому поверсі під диван і не вилазить вже третій день. А так, Антоне Омеляновичу, усе в порядку, заходьте, будьте як вдома! “Гарно день розпочинається!” - подумав Антон, ще не встигнувши переварити потік Елеонориної інформації.

Добрі вісті ходять, погані - літають. За якихось дві-три години, схоже, усе місто знало: клієнт, нарешті, на місці, і з нього можна стягувати “останню свитину”. Спочатку зателефонували з районної служби судових виконань (здається, так) і досить “коректно” попросили не покидати “територію об’єкта”. Потім - дзвінок із банку, який під стовідсоткові гарантії безпеки надав свого часу кредит. Виявляється, той борг не відшкодовувався Іреною протягом останнього півроку. Замість грошей вона впевнено надавала все нові й нові гарантії. У тому числі вкотре, користуючись гене ральною довіреністю Антона, й під його дім.

Нарешті її, Ірени-Афродітівни, далекий, явно закордонний голос:

–  Антончику, моє золотко! Sorry, я зробила все, що могла, та з косметичним салоном довелося розпрощатися. Наїхали комунальники-орендодавці разом із податковою - вважай, з кінцями, усе відібрали. До того ж кудись ураз подівся клієнт. Що я, слабка жінка, могла зробити одна, без тебе! Ти не думай, я все відпрацюю - лише не зараз! Чекай мене, мій котику!..

Антон Омелянович дав розпорядження Елеонорі, запросив знайомих адвоката й нотаріуса, залишивши їм генеральну довіреність для пред ставництва останніх майнових інтересів. І завів “Тойоту-Кемрі”, останні колеса Гермесика. На задньому сидінні вмостився абсолютно щасливий Тайсон, він же німець-юніор Алекс фон Лінкс, на передньому - трохи переляканий товстелезний пристаркуватий перс Тоша-Антоній Харісон Прем’єр ХІІ - зі своїм нерозлучним мішком “Адвансу”.

Мудро колись жили хитрі степовики. Вони нічого не будували капітально, на віки, ніколи не випендрювалися перед чужинцями показною розкішшю, багатством. Бо знали: рано чи пізно може прийти хтось ще сильніший, ще хитріший, і усе те добро - відібрати. А коли “бідота” - що з неї візьмеш, що їй втрачати!?

Лови вітра в полі…

Колами сансари

Старий порожній сад зустрів зіржавілими сухостоями та поодинокими, ще кучерявими пепінками. Острівці здичавілого життя мовчазно шелестіли рудо-жовтим листям, серед якого ледь виднілися самотні зморшкуваті яблука. Он вони, налиті старечими соками, з останнього тримаються на гілках в осінньому мареві павутиння, безпомічно спочивають під кронами у бур’янах, гниють на радість осам і мурашкам. Одне, ще зеленкувате, докотилося аж до сусіднього пенька. Хтось, видать, спиляв сухостій на дрова - і то користь.

Низькоклірингова “Тойота-Кемрі” загрузла ще на під’їзді. Веремій пересів на свої і ось вже півгодини бродив колись буйнолистим молодим садом свого дитинства. “П’ять гектарів землі несільськогосподарського призначення. Оренда - на 49 років! Беріть, Антоне Омеляновичу, плата - копійки. Будете першим у цих забутих Богом краях… інвестором. А шо!”. І він взяв - ще не знаючи, що з тим робити. Взяв, бо бачив поряд з садом загублений, випиляний до останнього стовбура колись дубовий “комсомольський” ліс…

Сестра, вертка, вічно непосидюща “баба Валька”, в очах брата - усе та ж ясноока русявка, колись - “вогонь, вода і мідні труби” для радгоспних парубків, мовчки дибала поряд. У Валі своїх 25 гектарів

пайових чорноземів, здала, як і всі інші односельці якомусь зайді-орендареві. А тут - виснажений шмат суглинку, порослий бур’янами, диким верболозом і пагінням, що густо піднялося від корінняччя старих яблунь. Це ж стільки треба дорогої солярки, аби лише викорчувати сухостої і пеньки! І що далі - саджанці, новий сад? О-о, скільки років чекати - до смерті ждати не діждатися. Та й радгосп поряд, дорога до райцентру, - “вищани” винесуть усе, щойно підніметься! “Нічого страшного: залишків грошей від продажу його столичної чотириповерхівки, хай і розбитого двохсотого “Ленд Краузера” вистачить - і на солярку, і на усе інше. Було б здоров’я. Сухостої випиляю, упакую “по-європейськи”, - це ж “золоті” елітні дрова у столиці. Дерева, що плодоносять - реанімую, нові - насаджу. Територію обнесу двохметровим парканом, Тайсона - на службу, вистачить дорослому породистому німцеві третій рік дармовий хліб їсти. А там, дивись, Синдикат приведу в порядок, хатинку ось тут, у молодому саду, поставлю, свою… газету відкрию, маленький заводик з підготовки яблук… Ні, з випуску готових соків - навіщо віддавати прибутки посередникам?”.

–  Валю, а де ж наша колишня молодіж?
– згадав Антон про визначального рушія виробництва - продуктивні сили.

–  Розлетілися по всьому світу, хто куди: хлопці на рудники Кривого Рогу, заробітки до Росії, дівчата - хто заміж, хто на базарах стоїть або ж подався до Києва. Основна маса, канєшно, ринулася до вас, у столицю.

–  А мої однокласники - усе тут, у райцентрі?

–  Твої одногодки, Антоне, на диво ще товчуться тут. На гробки - усі приїжджають, а от хто, де - треба в Козубенчихи спитати. Пішли, бо корова з череди скоро прийде…

Невістка баби Козубенчихи - 50-літня Шура-Шурочка, вся в турботах і нетерплячці, усе-таки знайшла час “у цій тісноті” для ґрунтовного викладу інформації про те, хто, де, коли і навіть з ким. Ніби в обмін на цю базу даних - бартер вже біля хвіртки перепитала:

–  А як же там хата твоєї мами - покійниці баби Тетяни, царство їй небесне, ще стоїть? Давно не була на хуторі. Як не підеш сама, звідти нікому й розказати - вимер хутір…

Немає вже хати - на її місці купа розмитого дощами саману й уламки шиферної покрівлі. Віджила своє, вистояла півстоліття - і на відпочинок, услід за господарями, до землі. А що ж ви хотіли: такий-сякий фундамент із жужелиці, стіни - глина з геть перепрілою соломою (управляючий Артюшков навіть цього - нормальної полови для замісу з поля не давав - крали вночі з гноярки). Поки була крита снопами - трималася, а як наприкінці 70-х перебрали дах тяжкими листами шиферу - пішла тріщинами, вросла в землю. Зараз - чого триматися, коли пустка.

Наступного дня Антон зустрічався з “одногодками”: Альошою Козубенком, Петром Дукачем, Толіком Тарапакою, - живі-здорові, курилки, живуть і працюють хто де й ким у райцентрі.

Толік, той взагалі вибився “у народні художники”: скальпелем, на старенькому зубопротезному верстаті, поцупленому з районної поліклініки, вирізає фантастичні фігурки, унікальні прикладні речі з дерева й мамонтової(!) кості, потім продає їх елітним художнім салонам аж у Києві!

–  А де ж наш відмінник, батюшка Пашка Голуженко?
– запитав Антон компанію однокласників, що засіла за пляшкою самогонки в райцентрівському кафе “Зєльоний попугай”.

–  Та Пашка ж перекинувся до язичників, піпрозстрига! Проповідує якогось Дажбога! І навіть ім’я змінив - він тепер у нас Влосил Крижаний!

Говорили всі й відразу, окрім Толіка Тарапаки, вічної “речі в собі”.

–  А ти чого мовчиш?

–  Турки ми, турки!
– спересердя ледве не матюкнувся “народний художник”.
– Живемо на цій землі, а так і не знаємо, що то за земля, хто ми і що ми! Пам’ять, у кращому разі, закінчується на урочистій лінійці під пам’ятником Леніну чи поході до церкви у ролі кума. Я був у Пашки, розмовляв із ним - він щось особливе зрозумів!