Волоцюги
Шрифт:
– Насте, боюся, що ні тобі, ні “панночкам” не сподобається: верхня частина - так як у Пантократора, тільки з рогами, а нижня - козлина. Але то було давніше…
Здається, виплутався.
– Могучий взлет крыльев, широко расставленные руки, - завчено заливалася далі жіночка, - в которых архангелы держат сферу с голгофским крестом, и знамя - лабарум с греческой надписью “свят, свят, свят”… “Не зовсім” дід скосив очі у бік онучки: ні, на цей раз пронесло…
– Ниже, в простенках, - цяточка снайперської гвинтівки опустилася до верхньої частини мозаїчної фігури апостола Павла, - апостол Павел: огромный лоб, задумчивый взгляд, внутреннее напряжение (професор Мартін би сказав: знає кіт, чиє сало з’їв!)
– Діду, діду, - почулося знизу, - мені страшно…
– Кицю, сприймай то як казку - нічого страшного. Ти ж бачиш, як вони гарно вдягнені?
Ніби відчувши, що пора брати більш оптимістичну ноту, невгамовна провідниця заходилася навколо архангела Гавриїла з його благими вістями, також написаними грецькою. Антон подивувався: на Майдані крилатий грек, кумир Києва - чомусь у короткій спідничці, а тут - довге плаття і взагалі - й обличчям, і фігурою дуже схожий на струнку круглолицю жінку. Ой, здається, переплутав: у соборі іудейсько-грецький архангел Гавриїл, а на Майдані - іудейсько-грецький артистратиг (чи архангел?) Мисаїл. Здається, так…
Черга дійшла до “аристократичної зовнішності” мозаїчної фігури першосвященика Аарона - з киданом, у стихарі й фелоні. А коли “мадам” добралася до оповіді про шестиметрову фігуру довгобразої Софії грецької мудрості - вже потягло до запитань діда. Саме так - із піднятими догори руками зображалася язичницька Жінка-Богиня!
Він на власні очі бачив кам’яні скульптури ще від V тисячоліття до нашої ери в експозиції археологічного музею! То хто ж “мудріший”: “зелена”, чоловікоподібна грецька Оранта чи наша семитисячо літня Мати-Берегиня?
– Приимите, ядите, сие есть Тело Мое, за вас ломивое во оставление грехов, - на прохання одного зі старшокласників перекладала черговий напис грецькою поліглот-екскурсоводша.
– Пейте из нее все, сие есть кровь Моя…, за вас и многих изливаемая во оставление греков,… извините, грехов. Вроде так…
– Насте, ти куди, - мале рушило до мармурової гробниці Ярослава, подарованого киянам (за словами того ж таки балакучого екскурсовода в джинсах) з панського плеча візантійських зайд.
Шість тонн - а доперли Домовину! Замість очікуваного киянами дозволу мати “свого” митрополита. Віками - одні намісники-греки. Не доросли!
– Дідусю, я більше не можу, пішли на ковзанку!
Боже, ще справді дитина налякається - вночі кричатиме. Ото отримаю на горіхи від старшої, Оленки!
За турнікетами собору вирувало звичайне людське життя. Біля продавця квітів смачно цілувалися молодята, - значно смачніше, ніж холодна парочка Марії й Єлизавети на бокових фресках сусіднього собору. Хтось сміявся, хтось - верещав, не втримавшись на льоду ковзанки. Настя також добряче гепнулася, та нічого, посміхнулась - і на лід. Щічки - кров з молоком, очі світяться енергією руху, медові уста бантиком… Скоро в школу.
Древній Київ - перлина в короні Візантійської імперії - грішно догулював шостий день від створення людського світу - святу суботу. “Бєсовєрно” перепльовуючи навіть композицію світської Кафізми - палацу грецького іподрому на стіні південної башти собору. Там якісь колісниці, візан тійська знать зі схрещеними на грудях руками, сам імператор чужої македонської династії Василь ІІ із сановним євнухом у позі… повної покори. Колядник у тюрбані, що несе ритуальне блюдо - свинячу голову й окіст. Сумні ряджені готи чи то з візантійських, чи то римських сатурналій. “Страшний суд”, “Потоп”, “Втеча Лота з Содоми”, “Відділення (чи
_______________________
* Кров, Піт і Сльози (не плутати з назвою відомої рокгрупи, - авт.)
Схоже, подібні сумніви в “історичності події” відвідали голови русичів-киян й у далекому 1017 році. “Пощо нам чужого Бога, свій стоїть біля порога”, - сказали тоді корінні напівхристияни-напів’язичники Києва, розчавлені колісницею візантійської навали, і, як повідомляють літописи,… спалили першу велику дерев’яну церкву Софії грецької. Мовляв, у 988 році у Києві була спалена Святиня Дажбога, тепер - “око за око”, зі святої помсти за розіп’ятих волхвів, посічених простолюдинів, скинутого у Дніпро Перуна… А пощо нам забороняєте цілувати рідну землю, носити на грудях знак трисутності святої, грати на сопілці, співати пісень, вишивати півників, красити й розписувати яєць, - ось вам! “Діалектичні” то були роки, а ще більше - вперті, затяті кияни, що знали й берегли свою особливу таїну. Уцілілі волхви пішли в підпілля - до лісів. Цар Володимир помер, і ледве не того ж дня спалахнула кривава міжусобиця серед його 12 рідних і прийомних синів-напівкровок. Новоявлений християнин, греко-мадяр Святополк, не довго “сумяшеся”, замовив новоявлених християн, синів болгарки Бориса і Гліба: найманці-варяги зарізали бідолашних як худобу - кухонним ножем, ще й голову відтяли. Потім жорстоко прибрав небажаного свідка злочину: ще одного брата Святослава, сина чехині, - наздогнав аж у Карпатах!
Довідавшись про те, взявся за меча Ярослав.
Певно, усе-таки далися взнаки впливи мачухи, однієї з багатьох дружин батечки - Анни, доньки цариці Феофанії, яка отруїла двох імператорів Візантії. Те, мачухівське, проривалося у Ярославові ще за життя могутнього Володимира. Новохристиянин Ярослав добре-таки нагрішив перед Києвом: синок за два роки так і не спромігся прислати з Новгорода данину (батько погрожував навіть військовим походом). Тихцем відправляв її з візантійськими намісниками до Константинополя. Мудро.
Та тут просвітлів, - мабуть, перспектива благословення з боку візантійського митрополита засвітила. Аякже! Уся ж бо влада відтепер “винятково від Христа!”, “ only of! ”, - інше не має сили…
Зібрав трохи своїх, трохи - чужинців-варяг, і вітряної морозної ночі, перебравшись по льоду Дніпра, напав на стан свого нечестивого братана. Той мав ще більше військо, однак… зрадили наймані печеніги, втекли половці.
Капець*, тут був “корінний лиш коник-стрибунець”…
___________________
* Капець - нинішня назва річки Калка, що протікає поблизу Маріуполя і впадає в Азовське море, де 1223 року через внутрішні чвари київські князі програли історичну битву з татаромонгольською ордою.
Сильний Христос пішов на слабкого Христа.
Те, чого Візантія не змогла досягти зброєю, - довершили вишколені й добре організовані чорноризі воїни грецької церкви армії Христової. Тими ж - лише освяченими вогнем і мечем силою смирення, єлеєм своєї єдино правильної віри, “жалісливим жебранням дотліваючої душі”, - упо корили язичницьку славу й гординю. Колись потужна дажбожівська Київська Русь, князівські дружини якої тримали у страху пів-Європи, почала марніти на очах і перетворилась на руїну.