Волоцюги
Шрифт:
Відігріла Омеляна, відгодувала, а наступної весни, коли її живіт округлився, прийма пропав.
Був чоловік - і нема.
Схоже, люди схильні творити зло за першої нагоди. Що вже було в радгоспі розмов - до “управляючого” Артюшкова дійшло! Ще одного байстрюка нагуляла! На “собранія” до клубу не ходить, на демонстрацію до цукрозаводу на Первомай не поїхала, самогонку, кажуть, на продаж гонить! Усе згадали - “вплоть” до злучки з фашистами…
– Женщина ти, конечно, работящая, но всєму єсть прєдєл, - гнусавив у своєму кабінеті пузатий Артюшков до геть переляканої Тетяни.
– Мнє вон уже с парткома сахзавода закідивают, мол,
Ой, лишенько, ой, знову… Третій, Петрусь від Омеляна, народився хворобливим - сама в себе в мазанці на сьомому місяці пологи приймала, старшенький із Валею також слабкі - діти голодовок і війни. Останнє їм віддавала, кожного до трьох років груддю кормила - а бач… Радгоспну теличку, виписану в конторі “только для членов коллектива”, певно, відберуть. А така ж надія була на свою, хай і “вибраковану”, первістку - годівницюкорову, - ще ніколи в житті не мала! У радгоспі, на відміну від колгоспних паличок, за трудодні хоч якусь копійку платили, а за що купити одежину тепер? Знову побиратися по людях?
Того ж вечора вона загорнула Петрика у стареньку кухвайчину й почимчикувала полями до знахарки в сусіднє село. Люди казали - вміє виливати Страх. Той причинний страх, який уже до дна спопелив її нутро, прикував до землі ноги, засів відчаєм у серці. Страх, що пульсував нестерпним болем у родимці на голові, тиснув темрявою уночі, посіявся в її погляді, очах її трійок. “Страшко!”, - обзивають старшого радгоспівські діти, а молодший он цілими днями марніє, звивається на руках.
Уже й тряпчану ляльку з жованим маком ссати давала, і травами поїла, і до серця притискала…
Стара Горбачиха зарізала на очах Тетяни принесену нею чорну курку, поклала під образок, на блюдечко яйце, голки, і звично взялася за свою відьмацьку роботу - “виливання” нечисті, нашіптуючи при полум’ї свічки та спльовуючи через плече: “Іди собі на болота, у темні ліси, там собі плодися, там собі родися…”. Петрик якось неприродно пересмикнувся всіма клітиночками тіла - у Тетяни також серце зайшлося - і затих.
– А твій Омелян живе з Фроською Німенковою в сусідньому з нами селі, - мовила знахарка на прощання.
– Тільки не ходи туди - там дуже сильно пороблено…
Тетяну вже нічого не могло зупинити. Наостанок вона злякалася лише одного - наростаючого у грудях страшного чорного клекоту: “Не віддам!
Моє! Відіб’ю-б’ю-уб’ю”!
Під водою він тримався професійно - скільки сезонів присвятив дайвінгу. Головне - правильне внутрішнє дихання і обережність: не ковтнути цієї бридкої води, не заплутатись у якихось дротах, не вдаритися головою… Глибина метрів зо три, перевернутий стіл, диван, посуд, ноутбук, валіза, мобільний телефон, сандалі… на людській нозі.
Антон мерщій, з останнього запасу кисню в легенях, потягнув волохате тіло нагору. І тільки відхекавшись, побачив: Хемінгуей! Старший чолов’яга, із сивою бородою, міцним тілом. Ще б знамениту люльку і…
Він покликав на допомогу сусіда по колоні, що також обхопив її, мов щоглу Ноєвого ковчега.
Проте з водою сталося нове диво: за мить вона почала
Втриматися на плаву, найти хоча б якусь зачіпку виявилося ще складніше. Колона підкосилася, як згорілий сірник, рухнула частина стелі, даху. Вир засмоктав їх разом із людьми, сміттям, розвалинами інших прибережних будівель і поволік у глибину. Антона з утоплеником, якого міцно тримав за шиворіт, понесло на металеву огорожу, уже подалі, метрів за п’ятдесят від колишнього притулку. Удар з усього маху об загострені прутні, нога!
Ти моя спасительниця…
Вода відійшла геть - ніби нічого й не було, а вони так і висіли вниз головою на застряглій у паркані милиці. Вивільнивши калічку, Антон відразу ж узявся за свого утопленика. Порожнина рота очищена, воду з легенів - через коліно, тепер удвох дихаємо, удвох запускаємо серце… Одна спроба, дві, три, сім - слава тобі, Господи! Вимазане грязюкою тіло чолов’яги пересмикнулося слабкою судорогою, горло зайшлося кашлем і блювотинням, на блідому обличчі проступила несмілива печаль життя…
Хемінгуей, мать твою нехай, - молодець!
– Ну, як же там люди і як вони живуть, сину?
Скликані сільським “телеграфом” - син Антон Омелянович приїхав!
– бабусі-сусідки смачно гомоніли про своє за столом, накритим під розлогим горіхом поряд із літньою кухнею. Щойно Харитонівна вдруге обійшла гостей з бездонною макітрою. І полумиски знову переливали через край п’янким маковим молоком з теплими шматочками пухкого коржа. Треба ж, сьогодні ще й Маковея!
– А цитьте, кумо, - по-доброму приструнила глухувату балакучу сусідку беззуба тітка Дуська.
Вона першою почесно всілася по праву руку від гостя і увесь час відганяла від його миски мух. Чомусь саме від сьогодні ці, так і неприручені, але одвічні супутники селянина починають страшенно кусатися.
Ілля у воду насцяв, скоро - яблучний Спас, кінець літу…
– Та що розказувати, мамо… Люди як люди, тільки живуть на острові, в океані, темношкірі як ото сливи-угорки за хатою, - почав Веремій, дещо спантеличений шанобливою увагою старших.
– Рис та карі - приправа така - ось і вся їжа. Ну, там банани, кокоси, вище в гори - наша кукурудза й патейта, вона ж картопля. Землі зовсім мало, людей - купа, бідність безпросвітна, проте живуть якось легко, радісно, духовно…
Антон на відчутті спіткнувся об прислівник, явно чужий для вуха засміченого матюками степового краю і радгоспної старості. Небеса обітовані… Далека, давно не тренована пам’ять, а з нею і найдорожче - спогади минулого розчинилися в пелені набутого склерозу, залишків внутрішніх заборон та боязні зурочити, порушити те, що вже не можна змінити. Ближня, безнадійна, - ледве жевріє, тримаючись на інтересі до дітей, своїх років та оперативних сільських новин. “Не встигли й оглянутися, а воно пора на Синдикат…”. Смерті не бояться - сприймають її як відпочинок, великий довгий сон, - та й не має на то ради. До розмов про вічне та духовне старі не звикли - ніколи цим не переймалися та й ніколи було за рутинною роботою, хазяйством, дітьми. Ніколи не було коли…