Волоцюги
Шрифт:
Жаліслила й тітка Мотря, далека родичка мами, жінка дядька Миколи, до яких вони із сусідським Сашком пристали місяць тому. Як тільки господар з двору - ой, ви мої сиротинки! Своєму виводку дає мелясові коржики та їм тайком суне за пазуху… Аби не знав і не бачив Микола, старший “буксирної” бригади місцевого продзагону, озвірілий від полювань за хлібом і людьми.
Лишні роти, - але ж не си-роти? Коли на Масленицю їх сім’ю вивозили після “реквізиції” за село, мама на вухо пошепки наказала: “Порівняємося з посадкою - втікай, донечко, додому, - вибалком, щоб ніхто не бачив. Під ґанком
Парокінка з матір’ю, старшою Варварою і якимись озброєними дядьками давно розчинилася в паморозній мжичці степу, а вона ніяк не могла зрушити з рятівних хащ бузини та будяків. Через загороджувальні кордони весь день снували тудисюди кіннотники з гвинтівками й сани, вантажені усіляким збіжжям. А під вечір привезли до її посадки купу задубілих босоніж колод. Дядько Микола - він правив за їздового - підважив плечем змерзлу в’язку мерців - і в занесений снігом рівчак.
З рівчака сполохано виплигнув здичавілий кіт.
Було страшно - як і тоді, під Різдво, коли голод забрав батька і братика. Лягали спати на печі усі разом, а проснулися лише мама, Варька й Тетянка.
Від побаченого вона аж ожила - кров пішла носом. А через декілька днів на маківці поміж кіс звідкілясь налилася дивна, з квасолину, родимка.
Мабуть, у голові їсти дуже хотілося…
Мама з Варькою вернуться - яка ж я си-ротинка! І в сусідського Сашка, підібраного нею в порожній хаті, рідні знайдуться. А може, Сашко - то її живий братик? Удвох дочекаємося, перезимуємо. Он уже весна потріскує соками.
У стайні, поряд із сінником, тяжко зітхала молочним теплом тільна Лиска. Чого вона тут стоїть - це ж тітки Миронихи корова, - усе за биками зривалася. Тетянка гірше дідька боялася її, з кривавим напіврогом, зламаним у весняних коров’ячих бійках.
Невже правду гомонять у селі, ніби дядько Микола вибився у велике начальство - має преміальну десятину від реквізованого. А хто тоді махновці й куркулі?..
Тетянка поправила на сонному Сашкові перину - єдине придане, яке вона встигла взяти з колишнього рідного дому. Усе інше вимели буксирники. Міцно-міцно притиснулася до кістлявого тільця - і, напівсонна, забулася. …Тепло так, гарно, сонячно. Вона сидить на колінах у татуня і роздивляється стару світлину, щойно дістану із сімейної схованки. Купа військових на тачанці з кулеметом, якимось чорним прапором, посередині - він, татко-претатко, вусатийпревусатий, красивий-прекрасивий, вільний-превільний…
– А оце поряд зі мною, бачиш, у білій фаті, за молоду - наш отаман, батько Махно, сам Нестор Іванович!
– гладив світлину своєю правою культею татунь.
– Не зборонили від московських ординців сільську правду й волю, трясця його матері… Ти, доцю, тримай язик за зубами - нікому!
У небі простуджено кашлянув клин їхніх домашніх гусей. Чи то Сашко уві сні? Боже, що ж удома скажуть - погнала пасти та й не догледіла!
То все гусак сусідський, усе-таки підманив, у небо покликав. А щоб тобі… “Де гусей сховала, курва німецька?!” - сполошив видіння голос об’їждчика
– Як двох байстрюків нагуляти - уміє, а совхозне добро…”…Мамо рідна, де це я і що зі мною?
– Ти вже доросла, донечко, - почулося згори, з-під павутинок.
– Мамо…
– Я з тобою, моя сонна мрійнице, я твій сонячний промінчик, твої дитячі видіння світла й тіні, чистих срібних купель…
– Ти там, мамо… А про що це дядько Микола лається?
– Так він говорить про твоїх діточок - Володю і Валю. Первісток - синок твого малого Сашка, який зараз теплиться в соломі під боком. Валю ти понесеш на війні, від полоненого німця Мартіна.
Так серце повелить - твоє і його. І буде носити ваші половинки в пошуках втраченої частинки душі… Пробач людям лихослів’я, не прив’язуй себе уразою до темряви, будь милосердною, вільною у виборі Потоку…
– Мамо… Сашко ще малий, сам дитина…
– Виросте, стане твоїм чоловіком, трактористом.
– Сашко - тракторист, він же так цього хоче!
– Мрії, мрії…Одного разу на оранці під лемехи його плуга попаде прицепник, і відправлять твого малого у допр, а звідти - на фронт, у штрафний батальйон… Загине Сашко в першому ж бою, від своїх яничар. Не бійся…
– Мамо, я хочу до тебе… Мамо!
– Темна сила хазяйнує в наших степах, доню, випиває душі, закриває світло… Геть змуліли джерела життя, потонули в покорі поклики серця і розуму… Біль, страшний біль - він забрав волю. Так мало залишилося, так багато втрачено. Слухай свої дзвони, зорій добром, умій чути, бо ти - остання ясонька, світличка нашого роду, нашої родинної енергії…
Тетянці страшенно захотілося розпитати і про те дивне світло, у якому жила її мамуся, і про того - як його - німця… Від бажання вона навіть заплямкала губами, ніби промовляючи до видіння.
Та з надвору долетіли відбірні матюки дядька Миколи. Загуркотіло перекинуте порожнє відро, зайшлася плачем дитина. Із сусідньої садиби по чулася п’яна пісня опричників, розквартированих на ніч продзагонівців-енкаведистів:
– По ди-ким степям Забайка-алья…
Бродя-га-а, судьбу проклиная-я…
Він проснувся близько дев’ятої ранку від тривожного відчуття тиші та провини. Усю ніч грудневий мусон укупі з набридливим прибоєм та рясним дощем гримів у вікна-бійниці бунгало “Ла Тартаруга”. А зараз - ні звуку. “Учора… - мать, заклало…”. Плакала й рибалка, про яку домовився з місцевими фішменами. Неділя, другий день святого католицького Різдва Христового - а він!
Добре, що хоч… до нашого православного ще є час… Щоб колись хоча б іще раз - ганьба!
Боковий зір усе-таки зафіксував на столі невідкорковану пляшку рідної, привезеної про всяк випадок “Української з перцем”. Але недоречно згадавши крилате: “зранку похмеляються лише…”, Антон рішуче ступив зі своєї прохолодної келії в теплий вологий тропічний світ.
Гаряче сонце вже висушило дерев’яні настили та пальмову зелень, залило жаром усе навкруги.
Дивно, але під навісом готельного бару, що причепився в декількох метрах від бунгало, - ні душі.