Втрата
Шрифт:
— Але ж це божевілля, — промовив я. — Убивство — подвійне вбивство — привернуло б до себе багато уваги, поліція знову відкрила б цю справу, вони почали б переглядати все те, що сталося двадцять п’ять років тому, вони вийшли б на Ініду й тоді…
Я несподівано для себе самого урвав цей потік думок.
Убивство привернуло б до себе увагу. У цьому сумніватися не випадає. Але самогубство? Воно навряд чи привернуло б до себе багато уваги. А надто якби руки наклала на себе жінка, котра перебувала у стані такої нервової напруги протягом останніх тижнів. Жінка, яка викликала поліцію
Якби така жінка наклала на себе руки, то було б неважко пояснити причину такого вчинку. Це було б почуття провини. Почуття провини, з яким вона мусила жити протягом дуже тривалого часу. Зрештою, чи змогла б вона вказати поліції на той автомобіль у затопленому кар’єрі, якби не знала усі ці роки, що він там? Бо який інший мотив міг спонукати її надіслати самій собі такого листа?
І якщо жінка переобтяжена таким гострим почуттям провини, то кого здивує, що вона вирішила піти з життя разом зі своєю малою донькою?
Чи все, що відбувається, відбувається не за таким сценарієм?
— Що з вами? — запитав мене Клейтон. — Про що ви думаєте?
Що, як Джеремі приїхав до Мілфорда умисне з тим, щоб стежити за нами? Що, як він стежив за нами протягом тижнів, переслідуючи Ґрейс на її шляху до школи? Спостерігаючи за нами в торговельному центрі? З вулиці, навпроти нашого будинку? Проникнувши в наш дім одного дня, коли ми виявили безтурботність, і забравши наш зайвий ключ, щоб потім приходити туди, коли йому заманеться? І під час одного з таких візитів — я пригадав своє відкриття під час останньої розмови з Ейбеґнелом у нашому домі — підкинувши ключ у шухляду з ложками та виделками, аби ми подумали, що просто поклали його не в те місце? Залишивши той капелюх. Написавши листа на моїй друкарській машинці, в якому повідомив Синтію, де треба шукати її матір і брата…
Усе це він міг здійснити ще до того, як ми змінили замки, поставили нові надійні засуви.
Я злегка похитав головою. Відчував, що мої думки випереджають самих себе. Усе це здавалося таким неймовірним, таким диявольським.
То виходить, що Джеремі облаштував сцену подій? І тепер він повертається до Янґстауна, щоб забрати матір, щоб повезти її назад до Мілфорда, де вона зможе спостерігати завершальний акт?
— Треба, щоб ви розповіли мені все, — прошепотів я, звертаючись до Клейтона. — Про все, що сталося тієї ночі.
— Я ніколи не думав, що все може статися так… — сказав він більше собі самому, аніж мені. — Я не міг навідати її. Я пообіцяв собі не робити цього, задля її безпеки… Ініда мала довідатися, що нічого не отримає, лише після моєї смерті… Конверт був запечатаний, і відкрити його можна було тільки після того, як мене поховають. Там були всі пояснення. Вони заарештували б Ініду, й Синтія була б у безпеці…
— Клейтоне, я думаю, вони в небезпеці. Ваша дочка й ваша онука. Ви повинні допомогти мені, поки ще можете.
Він пильно подивився
— Схоже, ви людина порядна. Я радий, що вона знайшла собі такого чоловіка, як ви.
— Ви повинні розповісти мені, що тоді сталося.
Він глибоко вдихнув повітря, ніби набираючись рішучості перед якоюсь дуже серйозною справою.
— Тепер я можу з нею зустрітися, — сказав він. — Моя відсутність тепер її не захистить. — Він проковтнув слину. — Відвезіть мене до неї. Відвезіть мене до моєї дочки. Дозвольте мені попрощатися з нею. Відвезіть мене до неї, і я все вам розповім. Настав час.
— Я не можу забрати вас звідси, — сказав я. — Ви тут підключені до різних систем. Якщо я вас заберу, ви помрете.
— Я помру так чи інак, — сказав Клейтон. — Мій одяг он там, у стінній шафі. Принесіть його.
Я рушив до шафи, потім зупинився.
— Навіть якби я захотів забрати вас звідси, вони не дозволять вам покинути лікарню.
Клейтон помахом руки підкликав мене ближче до себе, потягся до мене й схопив мене за руку, його хватка була твердою й рішучою.
— Вона чудовисько, — сказав він. — І не зупиниться ні перед чим, аби здобути те, що їй треба. Протягом багатьох років я жив, відчуваючи моторошний страх перед нею, робив усе, що вона хотіла, до смерті боявся того, що вона може зробити наступного разу. Але тепер чого мені боятися? Що вона може мені зробити? Мені залишилося так мало жити, і я повинен використати цей час, щоб урятувати свою Синтію і Ґрейс. Немає меж тому, на що здатна Ініда.
— Тепер вона нічого не зробить, — сказав я. — Вінс її там пильнує, а він це вміє робити.
Клейтон скоса подивився на мене.
— Ви були в її домі? Постукали у двері?
Я кивнув.
— І вона відчинила вам?
Я знову кивнув.
— Вона не здалася вам наляканою?
Я стенув плечима.
— Не сказав би.
— Двоє великих чоловіків стоять у її дверях, і вона не боїться. Вам це не здалося дивним?
Я знову стенув плечима.
— Може, й здалося.
Клейтон сказав:
— А ви не подивилися, що там у неї під ковдрою?
Розділ сорок другий
Я знову дістав свій мобільник, зателефонував Вінсові.
— Ну ж бо, відгукнися, — сказав я сам до себе, відчуваючи напад гострої тривоги.
Я не міг знайти Синтію, а тепер я вдарився в паніку, боячись, щоб чогось не сталося з чоловіком, на якого я лише вчора дивився як на звичайного головоріза.
— Він вам відповів? — запитав Клейтон, пересуваючи ноги і іа край ліжка.
— Ні, — сказав я. Після шістьох дзвінків його телефон переключився на голосову пошту. Але я не визнав за потрібне залишати йому письмове повідомлення. — Мені треба негайно їхати туди.
— Дайте мені хвилину, — сказав він, дюйм за дюймом підсовуючи своє малорухливе тіло до краю ліжка.
Я підійшов до стінної шафи, знайшов там штани, сорочку й легкий піджак.
— Вам потрібна допомога? — запитав я, поклавши одяг на ліжко поруч із ним.
— Я окей, — сказав він, трохи засапавшись, тоді перевів дух і сказав: — Ви не бачили там шкарпетки та якийсь спідній одяг?