Втрата
Шрифт:
— Досить! Зупиняйся тут, чоловіче!
Я був надто накачаний адреналіном, щоб зупинитися й подумати, що роблю. Тепер мною керував тільки інстинкт. Я рвучко обернувся, використавши той момент руху, який, певно, утворився в мені від швидкого бігу коридором, і водночас стискаючи пальці в кулак, і зацідив свого переслідувача точно у скроню.
Він не був дуже великим чоловіком, важив, певно, фунтів 150, [39] мав десь п’ять футів і вісім дюймів [40] зросту, чорне волосся й вуса
39
Близько 68 кг.
40
Близько 173 см.
Але він помилився.
Він упав на підлогу кімнати невідкладної допомоги, як маріонетка, що їй раптово обрізали шворки. Десь заверещала жінка, але я не став гаяти час і дивитися, хто вона така, бо інакше всі інші накинулися б на мене. Я круто обернувся, поклав руки на ручки крісла на коліщатах і виштовхав Клейтона на паркувальний майданчик, підкотивши крісло до пасажирських дверцят «Доджа».
Я дістав ключі, відімкнув дверцята дистанційним керуванням і відчинив їх. Пікап був високий на колесах, і мені довелося підняти Клейтона, щоб посадити його на пасажирське сидіння. Я клацнув дверима, зачиняючи їх, перебіг на протилежний бік і зачепив крісло-візок правою передньою шиною, коли дав задній хід. Я почув, як воно заскреготіло, вдарившись об крило.
— Прокляття, — вилаявся я, подумавши, як охайно Вінс утримував свій автомобіль.
Шини пікапа заскрипіли, коли я вихопився з паркувального майданчика, завернувши до автостради. Краєм ока я побачив, як кілька людей вибігли з пункту невідкладної допомоги й дивилися, як я від’їжджаю. Клейтон, який уже здавався геть виснаженим, сказав:
— Негайно їдьмо до мене додому.
— Знаю, — мовив я. — Я вже їду саме туди. Треба довідатися, чому Вінс не відповідає, переконатися, що все окей, може, навіть зупинити Джеремі, коли той з’явиться, якщо уже не з’явився.
— І мені треба зробити ще одну справу, — сказав Клейтон. — Перед тим як ми поїдемо на зустріч із Синтією.
— Яку?
Він слабко махнув мені рукою у відповідь.
— Потім.
— Вони викличуть поліцію, — сказав я, маючи на увазі людей, які вибігли з пункту невідкладної допомоги. — Я фактично викрав пацієнта й збив із ніг охоронця. Вони шукатимуть цей пікап.
Клейтон не сказав нічого.
Я вів машину зі швидкістю понад дев’яносто миль за годину, прямуючи на північ до Янґстауна й постійно дивлячись у своє дзеркальце заднього виду, чи не замиготять у ньому червоні вогні. Я знову спробував зателефонувати Вінсу й знову марно. Заряд у моїх акумуляторах закінчувався.
Коли я доїхав до повороту на Янґстаун, то відчув величезну полегкість, знаючи, що я був набагато вразливішим, набагато помітнішим на автостраді. Але що як поліція вже чекає на нас біля будинку Слоуна? У лікарні можуть сказати їм, де жив їхній пацієнт-втікач, і вони, мабуть, уже організували стеження за тим місцем. Який безнадійний пацієнт не хоче повернутися додому й померти у своєму власному ліжку?
Я
Поліційних автомобілів ніде не було видно. Поки що.
— Я поставлю машину за будинком, де її не буде видно з вулиці, — сказав я.
Клейтон згідливо кивнув. Я виїхав на задній моріжок, вимкнув світло й двигун.
— Біжіть у дім, — сказав Клейтон. — Знайдіть свого друга. Я спробую не дуже відстати від вас.
Я вистрибнув із машини, підбіг до дверей чорного ходу. Вони були замкнені. Я затарабанив у них кулаками й закричав:
— Вінсе!
Я зазирнув у вікна й не помітив у домі ніякого руху. Я оббіг навколо будинку, дивлячись угору й униз, чи немає поліційних автомобілів, і спробував штовхнути передні двері.
Вони були незамкнені.
— Вінсе! — гукнув я, заходячи до передпокою.
Я не побачив відразу ані Ініди Слоун, ані Вінса Флемінґа.
Поки не увійшов до кухні.
Ініди там не було, не було і її крісла. Але Вінс лежав на підлозі, сорочка в нього на спині була червона від крові.
— Вінсе, — сказав я, нахилившись до нього. — Господи, Вінсе.
Я думав, він мертвий, але він тихо застогнав.
— О Господи, чоловіче, ти ще живий.
— Тері, — прошепотів він, його права щока була притиснута до підлоги. — У неї був довбаний пістолет під ковдрою. — Його очі тремтіли, а зіниці закочувалися під повіки. З рота в нього текла кров. — Як я цього не помітив, бляха…
— Не розмовляй, — наказав я. — Я викличу швидку.
Я знайшов телефон, схопив слухавку й набрав 911.
— Людину тяжко поранено, — повідомив я.
Я прокричав адресу, попросив оператора поквапитися, пустив повз вуха всі інші запитання й поклав слухавку.
— Він повернувся додому, — прошепотів Вінс, коли я знову опустився біля нього навколішки. — Джеремі… вона зустріла його у дверях, не дозволила йому навіть увійти… сказала, що їм треба негайно їхати. Вона телефонувала йому… після того як вистрелила в мене, сказала, щоб він поквапився.
— Джеремі був тут.
— Я чув, як вони розмовляли… — Кров потекла сильніше йому з рота. — Вони поїхали. Вона не дозволила йому навіть увійти й відлити. Не хотіла, щоб він побачив мене… Не сказала йому…
Що надумала Ініда? Що відбувалося в її голові?
Я почув, як Клейтон човгає біля передніх дверей, увійшовши нарешті в дім.
— Господи, як боляче. Паскудна стара стерва.
— З тобою буде все гаразд, — сказав я.
— Тері, — прошепотів він так тихо, що я ледве його почув. Я наблизив вухо до його губів. — Подбай… про Джейн… Окей?
— Тримайся, чоловіче. Ти, головне, тримайся.
Розділ сорок третій
Клейтон сказав:
— Ініда ніколи не відчиняє двері без пістолета під ковдрою. А тим більше, коли вона сама вдома.
Він спромігся додибати до кухні й тримався за прилавок, дивлячись униз на Вінса Флемінґа. Йому знадобилася хвилина чи дві, щоб перевести дух. Подорож від пікапа навколо будинку та всередину виснажила його.
Коли сили до нього трохи повернулися, він сказав: