Втрата
Шрифт:
— Він дуже старий, — попередив Клейтон нагорі, — обережно з ним.
Я подивився на папірець, прочитав його. У мене було таке відчуття, наче з мене вилітає мій останній подих.
Коли я піднявся сходами нагору, Клейтон розповів мені про обставини, які супроводжували те, що я знайшов у конверті, і сказав мені, як хоче, щоб я його використав.
— Ви мені обіцяєте? — запитав він.
— Обіцяю, — сказав я, кладучи конверт у кишеню своєї спортивної куртки.
Я мав останню розмову з Вінсом.
— Швидка допомога буде тут із хвилини на хвилину, — сказав я. — Ти протримаєшся?
Вінс
— Їдь рятувати свою дружину та дівчинку, — сказав він. — І якщо зустрінеш цю відьму в інвалідному кріслі, зіпхни її в саму гущу машин на автостраді. — Він зробив паузу. — Пістолет у пікапі. Треба було взяти його з собою. Ідіот.
Я доторкнувся до його лоба.
— Ти виживеш.
— Їдь, — прошепотів він.
Я обернувся до Клейтона й запитав:
— Ота «Хонда» на під’їзній алеї. Вона на ходу?
— Звичайно, — сказав Клейтон. — Це моя машина. Я не дуже часто їздив, відколи захворів.
— Я думаю, нам не варто брати пікап Вінса, — сказав я. — Копи шукатимуть його. Люди бачили, як я від’їздив від лікарні. Копи мають опис цієї машини, знають її номерні знаки.
Він кивнув, показав на невеличку декоративну тарілку на буфеті біля передніх дверей.
— Ключі мають бути там, — сказав він.
— Дайте мені секунду, — сказав я.
Я обійшов будинок і відчинив дверці пікапа «Додж». У кабіні було не так багато відсіків для зберігання речей: у дверях, між сидіннями та ще бардачок. Я зазирнув у всі. Під пультом центрального управління я знайшов пістолет, накритий стосиком мап.
Я погано обізнаний з пістолетами і, звичайно ж, почував себе не дуже впевнено, запихаючи його за пояс штанів.
Я мав уже досить проблем і без того, щоб додавати до них ще й звинувачення в завданні собі умисної рани. Скориставшись ключем Клейтона, я відчинив «Хонду», сів на місце водія і поклав пістолет у бардачок. Завів двигун, виїхав просто на моріжок і поставив машину так близько до передніх дверей, як тільки міг.
Клейтон вийшов із дому, ступив до мене кілька обережних кроків. Я вискочив, оббіг навколо автомобіля, відчинив дверцята з боку пасажира й допоміг йому сісти в машину. Я витяг ремінь безпеки, нахилився над ним і пристебнув ремінь.
— Окей, — сказав я, сідаючи на місце водія. — Рушаймо.
Я перетнув двір, виїхав на дорогу, звернув праворуч на Менське шосе й поїхав на північ.
— У вас усе вийшло, — сказав Клейтон.
Карета швидкої допомоги, майже впритул супроводжувана двома поліційними автомобілями, з увімкнутими блимавками, але вимкнутими сиренами, помчала на північ. Проминувши бар, до якого я заходив раніше, я звернув на схід, щоб виїхати на паркову дорогу Роберта Мозеса.
Виїхавши на автомагістраль, я відчув спокусу натиснути на газ, але все ще остерігався поліції. Тому обрав швидкість, яка перевищувала б крайню межу, але була не настільки високою, щоб привернути увагу.
Я зачекав, поки ми проминули Буфало і звернули на схід, до Олбані. Не можна сказати, що на той час я зовсім розслабився, та все ж, коли відстань між нами та Янґстауном стала досить значною, я відчув, що ймовірність потрапити до лап поліції за звинуваченням у викраденні пацієнта з лікарні та в тому, що поліція виявить
І тоді я обернувся до Клейтона, який сидів дуже тихо, поклавши голову на підголівник, і сказав:
— Ну ж бо розповідайте. Геть усе.
— Окей, — сказав він і відкашлявся, прочищаючи собі горло.
Розділ сорок четвертий
Його перший шлюб, пояснив Клейтон, був заснований на брехні. Та й другий також. Потім він перейде до нього. Дорога назад, до Коннектикуту, далека. Часу вистачить, щоб розповісти про все.
Але спочатку він заговорив про своє одруження з Інідою. Дівчиною, з якою він навчався в середній школі, в Тонаванді, передмісті Буфало. Потім він пішов навчатися до коледжу Канісія, заснованого єзуїтами, вивчав там бізнес із домішкою філософії та релігійних студій. Цей коледж був недалеко, звичайно, і він міг би жити вдома і їздити на навчання, проте він винайняв дешеву кімнату за межами кампусу, бо дотримувався тієї думки, що навіть тоді, коли до коледжу їздити недалеко, вам усе одно ліпше вибратися з-під батьківського даху.
Коли він закінчив навчання в коледжі й повернувся на місце свого колишнього проживання, то Ініда його вже ніби там чекала. Вони стали зустрічатися, й він побачив, що вона дівчина дуже рішучої вдачі й звикла завжди домагатися від тих, хто її оточує, всього, що їй заманеться. Вона вміла все використати на свою вигоду. Була приваблива, мала дуже гарне тіло і сильний потяг до сексу, принаймні в період його раннього залицяння.
Одного вечора, зі слізьми на очах, вона сказала йому, що вагітна. «Ой, тільки не це», — сказав Клейтон Слоун. Він подумав про своїх батьків, про те, як їм буде соромно за нього.
Вони так дбали про свою пристойність, а тут раптом дівчина завагітніла від їхнього сина, тож його мати захоче виїхати звідси, аби тільки не слухати, що базікають про них сусіди.
Тож йому не лишалося іншої ради, як одружитися. І негайно.
Десь через два місяці Ініда поскаржилася йому, що почуває себе погано, і сказала, що йде на прийом до свого лікаря, якого звали Джибс. Вона пішла до лікаря сама, а коли повернулася додому, то сказала, що втратила дитину. Сльози, сльози, ціле море сліз. Одного дня Клейтон зустрівся в ресторані з доктором Джибсом, підійшов до нього й сказав: «Я знаю, що не повинен би запитувати вас про це тут, що мав би записатися до вас на прийом, але все ж таки я дуже просив би вас сказати мені, чи Ініда, втративши дитину, може завагітніти знову?»
А лікар Джибс йому каже: «Та ви про що?»
Отже, тепер він зрозумів, з ким має справу. Із жінкою, яка може сказати все, готова на будь-яку брехню, аби здобути те, чого прагне.
Йому слід би тоді негайно розлучитися з нею. Але Ініда стала просити в нього пробачення, вона, мовляв, справді думала, що вагітна, але боялася піти до лікаря, щоб це підтвердити, а тоді виявилося, що вона помилилася. Клейтон не знав, вірити їй чи ні, і знову подумав про те, яку ганьбу накличе на свою родину, якщо покине Ініду, розпочне процес розлучення. До того ж Ініда захворіла, вона прикута до ліжка. Справжня це хвороба чи вдавана, він не знає, але знає, що не може покинути її в такому стані, в якому вона зараз перебуває.