Я, Богдан

Загребельный Павел Архипович

Вітер гуде, трава шумить, Козаченько вбитий лежить На купині головою, Накрив очі осокою. Кінь вороний у ніженьках, Орел сизий в голівоньках. Да вислужив королівську В чистім полі могилоньку!

Згодом дивуватимуться, як змінювався я по путі від Замостя на Київ, а тоді — в Переяславі. Поставав щодалі мовби

зовсім іншим чоловіком, і ніхто не вмів збагнути тої переміни. Від слів обережних у Замості до незалежно — роздумливих у Києві і до нестерпно — різких у Переяславі. Як це могло статися? Чи за ту путь шеститижневу змінилося в мені кілька людей і встиг я прожити кілька життів?

Побачив народ свій, почув його слово, промовила до мене вільна його душа, що жила в пригніченні цілі віки, а тепер стрепенулася, розкрилася, мов квітка після довгої ночі, — нестерпно яскрава, соковита, безборонно — ніжна, як жінка до свого коханого: не віддай мене нікому, захисти, не дай в обиду.

Ночували в поліських курних хатах, їли, що було в тих хатах, а не було там, власне, нічого, я входив з Демком своїм до хати, скинувши шапки, пробували вклонитися до образів, та й образів не знаходили, Демко жартував: «Знали ми, що у вас дві дірки за столом, то оце прийшли заткнути».

— Просимо дорогих гостей, — казала господиня, — таж пироги забула спекти, аби й вам дірки в роті заткнути.

— Пироги — обідові вороги! — посміювався Демко, видобуваючи з міха наші припаси. — Добре слово ліпше м’якого пирога.

То їхали цілі дні пустелею безлюдною або ж натрапляли на вмираючих з голоду, на попалені хутори, горілий ліс на цілі милі довкруж, чорні попелища, жах. Побачив на дорозі при кінськім стервиську. дитя чотирирічне і пса при нім, хтось кинув його тут не знати й коли, було мовби здорове, нічого не боялося і в тім стерві, де пес шарпав, греблося й собі, та коли дали йому теплої полевки пивної, одразу вмерло, бо вже не їло, мабуть, тиждень або й більше і було опухле, а мені видалося здорове.

Збожеволілі од горя жінки стрічали мене на околицях лісових сіл, заступали дорогу, кидали слова не м’які — твердіші за камінь:

— То оце ти, гетьмане великий?

— А де ж наші діти? Де мужі наші?

— Хай би під тобою земля запалася!

Джури хапалися за шаблі, я давав знак не чіпати вдког го. Людям треба дати вишумітися, викричати мені в лице свої муки, ненависть, впокорення й почуття вини, яке несуть з собою ще з дитинства і радо передають його тому, хто зможе взяти на свої рамена. Тільки тоді можуть мене слухати, чути, розуміти.

Суворо й тяжко на сім світі, немає місця навіть для людини, не те що для справ остаточних.

Я плакав од горя, пив і знову плакав, а тоді їхав далі й знов бачив те саме або й гірше і слухав слова образливі й несправедливі, та ось з лісових нетрів виповзав обідраний смолокур, подивовано протирав очі, сміявся, бачачи козаків, випивав піднесену кварту, вигукував:

— Воля ж яка! Пана не побачиш од моря аж до Києва. Ніякий біс тобі не вказує, що хоч, те й роби!

— Чи ти хоч знаєш, де той Київ? — питав його Демко.

— А хто б же й знав, як не я! У нас тут будник оден був, то ходив аж у Киюв.

— Покажеш дорогу?

— Та

що показувати? За оболонню повернеш на бір, доїдеш до коронастої сосни, держись бором аж до підчухраної сосни, а там виїдеш через мохи й березняк, так і ступай весь час чорнолісом попід ольхами На верболіз і по гатці. Як доїдеш до річки, держись проти води, бо загрузнеш, а там на звоз та знов верболозом і гаткою держи прямо на розсохувату сосну, а далі майдан і все пісками та пісками.

— І так до Києва?

— До Киюва ж.

Старшини мої пишалися в дорогих хутрах, вигравали на баских конях, а я знов надягнув усе темне й непоказне, хоч упізнавали мене люди й так, упізнавали, не так для повітань, як для прокльонів, і я їхав безкінечними зимовими дорогами, мов той Велізарій у лахмітті жебрака, і перед очима в мене стояли мої перемоги й недоля людська, чубаті голови козацькі і всі, що служили Богу й вітчизні — гусарія, панове шляхта, чужоземні найманці, в Смішних плюдрах, хлопи в серм’ягах, баби в товстих хустках, гетьмани коронні й польові, кунтуші, делії, паси слуцькі, покинуті при втечі карети з срібною заставою і труни з героями. Fiat voluntas tua 104 .

¹⁰⁴Хай збудеться воля твоя (лат.).

Іноді стрічалися покалічені Вишневецьким люди, що чудом якимсь вижили. Відрубані права рука і ліва нога. Перехрещені. Вельможний катюга хотів, може, так перехрестити весь народ наш? А тепер пише, що зостається невідмінно при своїм афекті до Війська Запорозького. Кровопрагнитель! Мало йому покатоличенім й унії, він ще клав свій кривавий хрест на людей. Не міг добратися дегдущі, то знущався хоч над тілом. Коли прийняв католицтво, двадцятилітнім будучи, у тисяча шістсот тридцять другому році, то всі листи з Лубен навіть у православні монастирі відсилав тільки польською мовою. А тим часом сам король слав на Україну листи тільки мовою руською. Ось тобі й нобіліс роксоляніс наші!

Проїздили маєтності пана Киселя. Отець Федір допитувався в посполитих, чи не переслідується тут грецька віра, чи оберігає її чистоту пан сенатор.

— Та де, отче! — чухали потилиці дядьки. — Сам же пан сенатор донедавна був уніатом, а вийшов з уніатства — то ж однаково тут вони так і пасуться. Попи ваші, мовляв, грецької віри заволоки, люди темні, п’яниці. А що мені по тому, як піп непитущий? З ним ні поговорити, ніщо. А пан сенатор як? Уфундував, правда, православний кляштор у себе в Низкиничах, а тоді мерщій дав фундуш і на католицький костел в Свойчеві. Двом Богам служить, а нам хоч пропадай…

Сумне видовище, сумна дорога, сумні голоси. Які ж малоприступні для добра і самі собою побуджувані до зла панували тут! І тепер кривди від них падали щоразу на мене, хто виступив проти всіх тих кривд. Яка несправедливість! Та треба вміти вловити голос не одного чоловіка (бо він кінечний), а голос буття, над яким вічна зміна часів і непорушність вічності: Я прислухаюся до всіх слів людських і до всіх думок світу про мене — тільки тоді я безкінечний, вічно живий, незавершений і вільний, і в цьому чудо і одкровення.