Я, Богдан
Шрифт:
Другого дня Виговський з Тетерею, з осавулом Демком, з війтом і отаманом привезли послу мої запросини, послав я під нього і своїх коней найліпших. Піддячий Козлов, який прибув у посольстві, напереді віз царську грамоту, за ним їхав Унковський, а Виговський з старшинами супроводжували їх для більшої шаноби пішо аж до ґанку мого дому. Там Виговський просив послів увійти до світлиці, де біля дверей зустрів уже їх я сам з обома синами, генеральними старшинами й полковниками.
Унковський був чоловік у силі віку мовби й мойого, лице мав одкрите, очі розумні й уважні, в дебелій шубі, покритій парчею в зелених травах, та ще у височенній шапці соболиній видавався вищим за всіх нас, але не пригнічував собою, а вівся лагідно й тихо.
Виступивши на середину світлиці, Унковський передав мені царську грамоту з червоною печаттю. По ліву руку від мене стояли сини Тиміш і Юрко, Чарнота й Виговський, старшини й полковники. Я прийняв грамоту, до печаті приложився й поцілував, тоді дав поцілувати Чарноті.
Після того посол сказав мені і війську царське милостиве слово, себто спитав про здоров’я моє, полковників і всього Війська Запорозького православної християнської віри. За те царське милостиве слово всі ми кланялися, і я так само спитав од себе, від старшини й од усього війська про здоров’я царське. По тім посол подав царські дарунки: мені три сороки соболів, один сорок за сто рублів і два по п’ятдесят, гетьманші дві пари кращих соболів по тридцять рублів, синам і ближнім людям, старшинам і полковникам по парі соболів ціною по десять рублів — усього тридцять пар.
Порадівши царській ласці, я мовив, що тепер буду веселитися й частувати послів. Унковський сказав коротку промову, посилаючись на царську грамоту. Я розпечатав її і став читати, як стояв, але не вголос, а потиху про себе. Цар вимовлявся у військовій помочі Війську Запорозькому, посилаючись на те, що має вічне докончаннє з Польщею, себто вічний мир, але сподівався, що його з часом оберуть польським королем, і тоді обіцяв всіляке покровительство. Не царські то були слова, а боярські. Бідний, бідний царишко, як скаже про нього вогнепальний протопоп згодом, та й я сказав би те саме, однак мав погамувати своє козацьке серце, зціпити зуби й набратися терплячості, бо для діл великих і вічних її треба найбільше.
Прочитавши грамоту царську, я поцілував печать і передав Виговському, той теж поцілував і дав поцілувати Тимошу, після чого сховав у своїх писарських шкатулах.
Я подякував за царську ласку і запросив послів до обіду. Всадовив Унковського й Козлова на лавці біля себе, старшини розташувалися навпроти, я випив першу чарку за здоров’я царя і його родини і велів стріляти з гармат на государеве здоров’я. Як вдарила гармата, я став за столом, шапку здійняв і мовив: «Дай, Господи, щоб здоров був государ і великий князь Олексій Михайлович всеї Русі». Тоді звелів стріляти з усіх гармат, пригощав послів трунками нашими і наїдками, не забуваючи приправляти все те й словами, часом і докірливими. Сказав, що ждемо помочі від царя православного вже он скільки, та не діждалися й досі, тож дістали підмогу в битві за віру від бусурманів. Казав ще: недалекий той час, коли й бусурманські, і різних вір держави перейдуть під східного царя, — не знаю тільки, чи судилося мені до того дожити. Казав, що виправлю ще й своє посольство до царя і знов проситимуся в оборону, бо перше язики людські назад обернуться і з потилиці виростатимуть, ніж шляхта над нами буде знов панувати.
Унковський відповів ухильно й обережно, та я й не гнівався на нього, бо сказано ж: посел що осел — везе те, що на нього накладуть.
Проводжали Унковського у великій пишноті й шані. Я дарував йому і піддячому Козлову по коневі й луку з сагайдаком, просив відвезти цареві срібний золочений колчер 119 , та посол відмовився, бо без царського указу не смів брати. Грошима дано в дорогу Унковському сто єфімків, з них московськими грошима тридцять
119Кинджал.
З Унковським же спорядив я і своє посольство до царя, поставивши на чолі Федора Вешняка, давнього мого товариша, полковника чигиринського. Посилав у дарунок цареві коня, лук турецький дорогий і сідло оздобне, в своєму листі до нього закликав совокупити сили, писав: «А за таким совокуплением усього православ’я надія на Бога, що всякий неприятель на голову погине».
Далі зоставався сам проти цілого світу. Праведник не спасеться, коли не прийме ложних клевет і напастей. Відміряно мені повного мірою і клевет, і напастей, все мав умістити в своєму натрудженому серці, бо ж був гетьман, був Бощан. Шкода говорити!
Чим живуть держави? Війною, торгівлею, законами? Та у війнах — поразки, в торгівлі — суперництво і обман, в законах — насильство і безглуздя. Коли здрібнюється мета й призначення держави, дрібніють і душі людські. Для величі державі потрібне утвердження свободи і високої гідності людської. Нам не хотіли давати свободи і не признавали гідності, тож треба було брати їх силою. Народ ніколи не хоче війни. Він хоче свободи, своєї правди і свого розуму. Іноді жде цього віки цілі, та так і не діждеться.
Я вже перестав ждати, коли дадуть. Знав: треба брати самому. Скінчилося прислужництво. Не будемо більше попихачами і в самого Господа Бога! Війна — то й війна.
Ішла весна, а народ мав братися не до плуга, а за шаблі й мушкети.
Вісті напливали звідусюди такі — коня б з ніг збили, а я тримався. Сейм визначив у поміч Вишневецькому двох регіментарів — каштеляна бельського Анджея Фірлея і каштеляна каменецького Станіслава Лянцкоронського — не для захисту вітчизни, а для повернення втрачених українських земель, що спливали колись для шляхти молоком і медом.
В костьолах ксьондзи у своїх казаннях вперто повторювали слово «схід», бо ж і рай був на сході, і Христа розіп’ято було обличчям на захід, отож, молячись йому, ми повинні дивитися на схід. З уст в уста передавалися вісті про знамення, які віщували близьку й невідкладну війну з козацтвом. У Барі в ясний день вийшла з костьолу процесія мертвяків, загорнених у білі савани, з криками: «Відомсти, Боже наш, кров нашу!» В Дубні три хрести, які перед тим стояли повернені на схід до козаків, без порушення фундаменту повернулися на захід, себто відвернулися від козаків. В Сокалі монах, молячись іконі Божої Матері, почув, що вона сама благає Бога за Річ Посполиту і обіцяє звитягу. Навіть у Криму були небесні знамення, які ханські мюннеджими 120 тлумачили як передвіщення перемоги панів над козаками й над ордою: мовляв, водночас на небі з’явилося два місяці — один повний, другий молодий, і повний насунувся на молодика і знищив його, так католики знищать ісламський півмісяць разом з його воїнством.
120Астрологи.
Богун і Нечай на подільськім узграниччі насилу стримували розшаліле панство. Нечай, відповідаючи на похвалки Лянцкоронського бути небавом у Брацлаві, писав насмішкувато: «Прошу до Брацлава, до дому мого на добрий мед, на куфу — другу вина. Маю на той бенкет і кілька штук армати, і пороху кілька бочок, — будемо еобі стріляти на здоров’я».
На Волині пани оружно верталися в свої маєтки, «робили порядки», чинили слідство, хто був причиною підданства козакам, саджали людей на палі, знов напускали на землю нашу демонів хижості й руйнування, розпалювали вогонь невгасимий.