Я, Богдан
Шрифт:
Весна була пізня, вже й не вірилося, що кінчиться тяжка зима затяжлива, жаль брав за людей голодних і бездомних, навіть русалок було жалко, бо ж мали в таку холоднечу сидіти без сорочок. Як то кажеться: на Вербній неділі русалки сиділи, сорочок просили…
Пан Смяровський не дожив до Вербної неділі.
За два тижні до того привів уночі до мене Демко Федора Коробку, і той показав мені королівський привілей на хутір під Жаботином з уписаним паном Смяровським іменем Федоровим.
— Так щедро пригощав пана комісара, аж він тобі виписав сей привілей? — посміявся я.
— Аби ж то, пане гетьмане, — похмуро мовив Коробка. — Хоч воно хутори й наші, та однаково панство задарма їх не роздає. Намовляв мене
І це посланець того короля, якого я сам настановив над Шляхтою, сподіваючись на його віддяку! Коли й душі можновладців скроєні так мерзенно, то де ж шукати святості й вищості, де, де?
— Де ж ті чотири? — поспитав.
— Троє сидять під замком і ждуть твоєї волі, гетьмане, — сказав Демко, — а один пробував утекти на Білу Церкву, то й довелося його повстримати з мушкета. Захочеш послухати тих трьох?
— Що ж тепер їх слухати? Хіба що довідатися, як думали мене вбити? Та це й Хведір ось скаже.
— Способів було багато, — мовив Коробка. — Пан Смяровський не давав привілею, поки не викладали йому щонайменше п’ять способів, та й то таких, аби він уподобав і ствердив. Та ми хіба його не знали вже давно? Ще як був колись підстаростою черкаським, очі вилупував нашим людям. І тепер не побоявся братися аж сюди, сидіти в тебе під боком, гетьмане, й кнувати проти твого життя.
— Відважний пан, а я відважних люблю, ото він і пробився аж сюди. Ану ж, Демку, клич Іванця!
Брюховецький виник у дверях і дивився на мене очима праведника.
— Віддай осавульську тростину свою Коробці, — спокійно мовив я.
— Батьку! — стрепенувся Іванець. — За що?
— Побудеш простим козаком, а Коробка — осавулом, я ж подивлюся, як воно вам вестиметься.
— Батьку! — заскиглив Іванець.
Я одвернувся від нього, махнув Коробці, щоб теж ішов собі; лишив біля себе тільки Демка.
— Скликай старшину. Генеральний суддя і генеральний обозний хай прийдуть до мене, віддам їм пана Смяровського. Хай судять.
Смяровський відпирався, кричав про свою посольську недоторканність, про маєстат королівський, та коли Коробка приніс його шкатулку і показав у ній півсотні привілеїв з «віконцями» на імена зрадників, Чарнота перший кинувся з оголеною шаблею на шляхтича, за Ним і всі, хто там був. Порубаного, півживого Смяровського закопали в землю. Хотів купити нею зрадників між нами — нагодували його самого.
Киселів посланець отець Петроній утік з Чигирина під ослоною свого ігуменського шлика, щоправда, перед тим кинувся, за намовою Виговського, до Мотрони, просив її подіяти на мене, злагіднити мою душу, та вона вельми гаразд відала, в якому я стані, і порадила отцю превелебному, коли хоче бути цілим, щезнути з Чигирина, яко може. Пішо забіг він до самого Києва, а тоді лісами й до Гоші з страшною вістю: козацька сила підіймається знов!
Чорної ради на Масловім Ставі я не держав, щоб ніхто не знав, куди й коли йтиму. Перед святами влаштував попис козацького війська під Києвом, на Либеді, тоді зробив ще один перегляд під Білою Церквою, і вирушили зустрічати хана з ордою. А тим часом королівські регіментарі після безкінечних торгів, суперечок, переговорів, кружляння на волинськім пограниччі врешті зійшлися докупи, щоб зробити кінець тій замотанині, й стали закладати спільний табір під Збаражем.
Я присувався туди поволі, очікуючи, щоб зібралися там усі мої найліпші знайомі, передовсім Вишневецький і Конецпольський, і щойно вони вскочили в збудовану власними руками пастку, мерщій закрив її.
Так почалася ще одна моя битва, яка принесла мені найбільшу перемогу і найбільшу поразку водночас.
Як можна поєднати непоєднуване?
33
Торік був незначний приморок на людей, який чи й помічено за нашими великими вікторіями. Того ж року був недорід через бездощів’я весняних місяців, тільки ярі вродили, чим і врятувалися від голоду люди. Того ж літа страшна сила сарани наповзла на степи, так що ніде було косити сіна для коней. До того ж зима видалася вельми довга й тяжка, скот нічим було годувати, сарана зазимувала на Україні, по весні знов появилася і вчинила велику дорожнечу. Поля наполовину були несіяні, а де й сіяно, то не вродило нічого, сама тільки падалиця посходила в тих місцях, де торішнього літа стояли табори військові. Годували скот соломою з сїріх, так що до весни соломи на хатах геть не стало. Після Різдва жито продавалося по два злотих з лишком, а тоді й по копі, у квітні ж восьминка жита йшла за сорок три злотих, восьмина проса по три й десять, овес по два злотих. Я ж мав не тільки прогодувати військо, а й утримати його від грабунків, показати його велич і гідність.
Знов була переді мною земля погорблена, як натруджені люди. Всі битви мої серед таких горбів, а народилися ж ми на безмежних рівнинах, і душі наші були далекі від обмеженості й скутості.
Регіментарі заклали табір на цілу милю завдовжки для приватних вигід та просторого стояння. Мали вони війська двадцять або тридцять тисяч та втричі більше челяді при ньому, так що й виходило, може, на шістдесят чи й сімдесят тисяч усього, як і в мене. Чотири орди, які прийшли з ханом, — кримська, ногайська, азовська й білгородська — могли лічити так само тисяч на шістдесят, може й більше — ніхто не міг би сказати, навіть Іслам — Гірей, бо військо можна полічити тільки тоді, коли годуєш його, коли ж воно харчується само, то як можна знати його кількість? У мене було двадцять три полки козацькі, та всі неоднакові, бо були й по п’ять тисяч, і до півтисячі, а посполитих прибувало щодень тисячами. Канцлер Радзівілл вважав, що під Збараж ідуть самі тільки обдурені Хмельницьким: «Ніцпонь Хмельницький обдурював плебс, заявляючи, ніби то сама шляхта всупереч королеві і праву хоче знищити козаків, тому згромадилися в такій великій кількості. Кілька днів перед тим наші у вилазці забили багато з того талатайства».
Не гультяйство й не талатайство зібралося під Збараж, не кривава азіатчина й варварська дич, як казали пани шляхтичі зневажливо, — прийшов туди народ, піднятий великим духом і великою надією захистити здобуту волю, і були то вже не юрби безладні, а могутнє військо, над яким стояв гетьман, вождь і полководець.
Що є полководець? Пророки, апостоли, навіть Боги не зрівняються з ним, бо ніхто з них не може повести людей на смерть, а полководець веде, і люди йдуть за ним піднесено, в захваті, навіть з радістю. Хто це може пояснити? Полководця ніколи не проклинають, бо вбиті мовчать, а ті, хто вцілів, радіють житло і прославляють того, хто зумів їх зберегти. Ведучи на битву, полководець обіцяє не смерть, а надію й перемогу. Надія завжди присутня. Коли б ніхто не вертався з поля бою, то ніхто б і не пішов ніколи на битву. Людей завжди веде надія.