Я, Богдан
Шрифт:
У шляхетському таборі все мовби вимерло. Не видно навіть пса, об якого Шемберк ночами грів свої подагричні ноги. Тоді тонко заграла суремка і на шанець передній вийшло троє жовнірів з шапками, піднятими високо на списах, — знак для переговорів. Я звелів пропустити жовнірів і провести їх до мого намету, а сам зібрав старшину та полковників. Жовніри прийшли, з гідністю вклонилися мені й старшинам і сказали, що просять вислухати їх в ім’я їхніх регіментарів. Усі троє були воїни, видати, досвідчені, рубані—перерубані, не мали ні позаду, ні попереду нічого, окрім битв та суперечок, ждала їх тільки смерть почесна, до таких
— Цінуємо ваше благородство, доблесні воїни, однак перемови можемо вести або ж з самими регіментарями, або з вельможним панством, яким, знаю, напхано увесь ващ табір. А, щоб панство занадто не лякалося, то й ми пошлемо навзамін двох своїх славних старшин, — так і спробуємо дійти до згоди, а не лити далі безвинну кров. Тепер, коли ви тут, то бачите, що легко могли б розчавити вас без сліду, не давши виприснути жодній живій душі, але не хочемо того робити, ба ми не зарізяки, а лицарі і вміємо трактувати належно свого ворога. Ви досвідчені воїни, тож бачили, що обоз мій уже переправився на цей бік і поставлений довкола вашого табору — тепер звідти й муха не вилетить. А ще ж орда в мене під рукою, хоч я й не пускав її в діло, не маючи на те потреби.
Жовніри вклонилися і пішли до свого табору. Потоцький і слухати не хотів про переговори, він і тих жовнірів присилав не просити, а вимагати дати йому вільну дорогу до відступу, та досвідчений Шемберк добре бачив, що тут уже про гонори треба забути, і сам узявся за переговори. Знов прислав незнатного ротмістра з двома гусарами, але я не став їх і приймати, відправивши до Кривоноса, начальника усіх розвідників і вістунів. Кривоніс вразив посланців кармазинами, багатим наметом, велетенськими килимами, коштовною знадобою, меткими пахрлками, що бігали, як шалені, знай погукуючи: «Як звелено, пане старший!» Для невтаємничених і не знати було, де тут справжній гетьман — чи отой Хмельницький, в убогім наметі й простій одежі, чи цей роззолочений прямоплечий Кривоніс з вогнистими очима.
— Виходить, так, — різким своїм голосом прокричав до посланців пан Максим, — ми вам стрижене, а ви нам — шмалене! Скільки ж будемо воловодитися з вашими регіментарями? Ось вам строк до полудня — та й уже! Хай присилають двох вельможних закладників, як сказано було нашим гетьманом, а до вас хоч і я сам піду, взявши свого сотника Крису!
І показав на Крису, зодягненого ще в розкішніші атласи, ніж кармазини пана Кривоноса. Довго терлися мої побратими поміж шляхтою, щоб знати, чим найшвидше можна дійти їй до серця.
Я не хотів пускати Кривоноса до Потоцького. Попросив Самійла, щоб той покликав його до мене. Всадовив обох коло себе за стіл, обійняв Максима за маслакувате плече.
— Був моїми очима, Максиме. Чи хочеш, щоб без тебе осліпнув?
— Ще далі побачимо, гетьмане! — засміявся Кривоніс. — Вже як я доберуся до панства, то щось там визирю.
— А що там визирювати? І так видно, що зім’яли б їх в одній жмені. Але не будемо кровожерами. Дав я слово — і дотримаю. Тебе ж не хотів туди посилати. Не вірю шляхті. Скільки вже вона ламала слово.
— Моє діло піти, а твоє — вберегти мені життя, гетьмане, — шорстко мовив Кривоніс. — Не вбережеш моє, то, виходить, і нічийого б не вберіг, а життя кожному дороге.
— Для кожного — так. А д ля гетьмана і життя має ціну неоднакову.
— А може, я шукаю смерті? — засміявся Кривоніс.
Казав уже мені це при морських виправах. Наосліп кидався завжди в самі лабети смерті, але виходив неушкоджений. Справді мав позад себе чоловік щось страшне, коли за ніщо вважав життя власне, та хіба про це розпитаєш? У козаків про минуле не питали нікого й ніколи. Хоче — сам розповість. Не хоче — все поросло травою, важить тільки лицарство, завзяття і чесність перед товариством, перед Богом і землею рідною.
— Смерті чи й слід шукати — сама нас знайде, — сказав я, аби сказати, бо й сам не вірив цим словам.
— А ще: на кому ж шляхта побачить так кармазини, як не на мені? — збиваючи мене з похмурих думок, вигукнув Максим. — Звикли, що козак округлий та гожий, мов линок, а ось я кострубатий та маслакуватий, як розіпну жупан на своєму маслаччі, мов хоругву, то лиш погляне пан — і вже душа в п’ятах!
— Говориш, мов у дзвони дзвониш, а все ж прошу тебе, Максиме, будь обачним.
— Слово, гетьмане!
Ми обійнялися, поцілувалися, на тім і кінець розмові. Коли Самійло, провівши Кривоноса, повернувся до намету, я нагримав на нього:
— Чому мовчав?
— А що мав казати?
— Поміг би мені вмовляти.
— Треба було кликати отця Федора для вмовлянь. А я — тільки записую все.
— Що твій атрамент, коли смерть пише кров’ю!
— Іноді атрамент міцніший і за саму кров, гетьмане.
Надвечір ми обмінялися закладниками. На вузькому проміжку між двох шанців зійшлися дві мальовничі групи воїнів — з нашого боку Кривоніс і Криса з кількома підпомічниками вістовими, з шляхетського — суддя військовий Стефан Чарнецький і полковник Сапіга, з роду литовських магнатів. Сапіга, здається, й по — польськи не вмів до ладу, тож треба було з ним спілкуватися латиною, зате пан Чарнецький, маючи маєтності на Чернігівщині, вмів і по — українськи, хоч і кривився від нашої мови, як од кислиць.
Та я не вельми й докучав великородному панству своєю мовою і своїми домаганнями, а звелів запросити їх до намету, де вже був зготовлений стіл з добрими напоями і закусками, хоч і не пишними, зате поживними, так що навіть кислий Чарнецький не стримався:
— Багато живеш, пане Хмельницький!
— Живемо — як воюємо, — відмовив я.
Сапіга мовчки нипав очима по непоказній обставі мого намету, простому столу, струганих лавках дерев’яних, полив’яному посуду, тоді поглянув і на мене, але не зачепився оком ні на чому, бо не було на мені дорогого одягу, коштовної зброї, простий собі козак, ніякий не гетьман. Та я й так відав, що гетьманом пани не назовуть мене, хоч буду весь у золоті, тож навмисно дратував їх своєю буденністю. Чарнецький знов не стримався, аби не вкольнути:
— Звичай ваш нібито забороняє в поході вживати міцні труйки?
— Не ніби, пане Чарнецький, а на горло: що в горло ввіллєш — горлом і поплатишся!
— То як же це? — показав він на столи з карафами та, суліями.
— А то вже не наше.
— Чиє ж?
— Панське, прошу пана полковника. Як шляхетський обоз переїхав до нас, то й привіз усю панську знадобу. Вогневого припасу чи й була там дещиця, а вже питва всякого — хоч залийся!
— То здрайці! — звискнув Чарнецький.