Я, Богдан
Шрифт:
— Де ж вона, Мотронка? — насилу ворушачи пересохлим язиком, поспитав я пані Раїну.
— Вдягається, щоб зустріти пана гетьмана ясновельможного.
Ясний та ще й вельможний! Сім кіп відьом та стонадцять чортів! Могла б зустріти, як стояла! І скільки ж можна вдягатися? Півдня вже Чигирин б’є з гармат та самопалів, видзвонює у дзвони, виграє в кобзи і в суремки, а тут вбираються та перебираються!
Я ступив до світлиці, як чорна хмара. Пані Раїна звіялася вмить, лишивши мене самого, навіть шапки нікому було віддати, так і стояв як стій,
І ось так по — дурному лютячись, не почув ні шереху, ні віддиху, а тільки побачив, що вже стоїть — рукою дістати! — вона, і я простягнув був руку, а рука не слухалась, падала, як мертва, очима мовчки просив я Мотронку прийти мені на поміч, а тоді, як сліпий, здійняв погляд догори, так ніби вона возносилася наді мною, але Мотрона з жахом затулила своє лице і заіхлакала — застогнала: «Ні! Ні! Ні!», впала на коліна переді мною, і тільки тепер зміг я зворухнути руками і пригорнув собі до колін її легку маленьку голівку. Жінка чи дитина?
Я підвів Мотронку з колін, одставив її од себе трохи, щоб глянути в лице, щоб глянути на всю, побачити її очі, брови, волосся, губи, обцілувати поглядом усе — все, порадіти всьому, обспівати, обвеличати. Сподівався побачити пишну панну в шляхетських шовках, дібраних та допасованих пані Раїною, а стояла в світлиці незнана дівчина — україночка, мила й пишна, засоромлена й зухвала, проста й вишукана: кокетлива кибалка на голові, прикрита довгими кінцями тонкої намітки, запаска в барвах червоній і шовково — золотій, крайка, що підтримує запаску, вся низана самоцвітами, гаптовані золотом сап’янці з срібними косинцями на закаблуках, простора тонка сорочка не приховує гнучкий стан і високі груди, а мовби ще більше виказує. Вона чи й не вона?
— Ждала свого гетьмана? — пошепки спитав я.
— Богдана, — самими губами, без голосу відповіла юна.
— Вже й не думав, що тебе побачу.
— І я не думала.
— Ну, йди я тебе хоч обійму та поцілую!
— Ні! Ні! Ні!
Та я заграбастав її в обійми, аж затріщали кістки, впився в уста, уперше в Житті так цілував жінку, та й жінка теж така була в моїх обіймах уперше. Несамовиті уста. Відхилився, глянув, і почорніло мені в очах. Невже уста ці могли цілувати слинявий рот Чаплинського?
— Цілувала?
— Кого?
— А ти й не знаєш?
Відтрутив, відштовхнув, відкинув. Зневажав, і ненавидів, і щдував. Затулив очі руками. Впав на лавку.
— Прости мене, Мотронко. Мені було так тяжко. Та й досі. Битви несамовиті. А тоді ще й різанина безглузда й злочинна. Я втратив Самійла.
— Хто се?
— Писар мій генеральний. Друга душа моя. Після твоєї, першої. Підійди до мене, Мотронко.
Вона підійшла і мовчки пригорнулася. Тільки тоді я збагнув, що брудний з дороги і після всього, немитий,
— Походи переді мною. Дай втішитися моїм очам. Щоб повірив, що то ти.
— А хто ж іще?
— Хіба я знаю? Мана. Янгол. А може, дияволиця — спокусниця?
Вона ходила по світлиці, сміялася, поверталася так і так, і груди в неї пританцьовували під просторою сорочкою, і сірі очі кликали до себе, надили й вабили, я дивився на неї оддаля, не насмілювався зворухнутися, підвестися з лавки, підійти, брудний, просякнутий духом крові, поту людського і ганського, пилом доріг, кривавих, тяжких, але ж і радісних. Жива ще козацькая мати! Грай, море, грай!
О, коли б така наша самотність тривала вічно!
Але пані Раїна з’явилася, мов нагадування про вимагання світу й набридливу його марноту.
— Матрегно, тобі треба перевдягатися до обіду, а пану Хмельницькому прийняти купелю з дороги.
— Навіщо їй перевдягатися? — подивувався я. — Хіба може бути стрій ще миліший моєму серцю!
— Так треба, пане гетьмане, хоч ми й перебиралися сюди в такому поспіху, що не могли взяти всього належного, бо ваші козаки — натренти такі негречні, зовсім не вміють поводитися з жінками нашого виховання. Пан підстароста для Матрегни…
— Мамо, нащо ти про це! — крикнула Мотронка і вибігла з світлиці, а мене стримала тільки дурна пиха гетьманська, яку мав виказувати перед пані Раїною, та ще й те, що не хотів утікати від самого імені того нікчемного підстаростки. Однак пані Раїну не збентежив ні вигук Мотрончин, ні її втеча, ні мій вигляд понуро — загрозливий, вона торохтіла своє, може й навмисно, щоб відомстити за давнє, за те, що знехтував колись її жіночими гідностями, не поцінував, бо мужик, мугир, неотеса, якому ніколи не зрівнятися з панством пишним.
— То пан підстароста, — торохтіла вона, — для Матрегни хоч півсвіту нахилити готов був, мов гілку з яблуками, Крулєвно моя! На всі дні року, на кожен день — нове вбрання, одне ліпше другого, багатше й коштовніше. Вона жбурляла йому межи очі, топтала, не хотіла йогр бачити, бо сподівалася, ждала, виглядала… Але я не стану про все… Я мати, ясновельможний гетьмане, і моє серце… Матрегна взяла шлюб по католицькому обряду. І той шлюб довічний, як єдиний Бог над нами. Хто може звільнити від нього?
— Всі священики України благословлять нас!
— Що ті священики!
— Митрополит київський замолить гріх наш.
— Чи досить митрополита для такого гріха?
— Патріарха царгородського або єрусалимського проситиму!
— Пан Хмельницький легковажить цю справу, а так не можна. Матрегна має шануватися. І вести себе не як дівча легковажне, а як пані…
— Гетьманова! — майже крикнув я.
— Я й кажу. Одяг щоразу повинен бути відповідний маєстату. Ці ваші козаки… Ми нічого не встигли взяти з собою. І нащо було нас перевозити в цей дім? Він затісний і надто простацький як для пана гетьмана.