Я, Богдан
Шрифт:
Коронне військо зупинилося під Корсунем, перейшовши Рось. Там був шмат старого валу, насипаного чи й не за київських князів ще, Потоцький велів поправити давні насипища, а до них приробити нові вали. Коли вже все зробили, тоді побачили, що для оборони місце не годиться. Кривоносові вивідачі все те прознавали, а він сповіщав мене в Чигирині, натякаючи, іцо й мені час уже вибиратися з своєї степової столиці туди, куди прямує козацьке військо.
А я чіплявся за кожну зачіпку, аби лиш побути бодай один зайвий день з Мотронкою, бо розлука могла бути й навіки — хто ж то знав! І вона, щоразу як я заводив мову про від’їзд, падала
Та я хотів вернутися і вірив у те. Вже відіслав поперед себе Чарноту з припасом, готувалися до від’їзду мої осавули, ще був обід з старшиною, тоді відправляв гінців, радився з Виговським, якого йменував старшим писарем, генерального не признаючи нікому, їздив по Чигирину, дивуючись, як багато люду може вміститися на такому невеликому, власне, шматку землі, так напоткнувся на шинок Захарка Сабиленка і вельми порадів, що не поруйнований і не спалений, бо козаки з шинкарями поводилися не дуже зичливо, коли не сказати грубше, а руйнувань у Чигирині мені б не хотілося.
Я кинув повіддя джурам і ввійшов до шинку. За раннім часом там ще нікого й не було, самого Захарка теж носив десь нечистий, Це нагадувало мої відвідини після нещастя з Суботовим, як тоді, сів я до столу, вдарив кулаком у стільницю:
— Горілки!
І як тоді, вискочив з сутерену Захарко, роззирнувся перелякано на мій супровід, що мовчазно стовбичив коло дверей, тоді глянув за столи, уздрів мене, кинувся до руки:
— Ой вей, ясновельможний гетьмане, мосціпане Хмельницький, невже мої нікчемні очі таки бачать оце вас у моєму шинку за моїм столом немитим!
— Чом же немитий? — вдавано суворо поспитав я.
— Та то ж тільки так кажеться, мосціпане гетьмане, бо вже моя Рузя ті столи так вишаровує, так вишкрібає, що хоч би й сама пані гетьманова своїми білими ручками об них обпиралася, то не бруднилася б, хай вона панує щасливо над усіма нами й над нікчемним Захарком Сабиленком, прошу пана мостивого — пана гетьмана Хмельницького…
Захарко поіржавів ще більше, перевівся вже й геть на ніщо.
— Що ж це ти так перепався, як циганський кінь, Захарку? І Суботова мені не відбудуєш. А я ще хотів сказати, щоб вал насипав не тільки довкола хутора, а й вкруг пасіки. Та вежі чотирикутні з доброго каменю на всі чотири сторони, все як годиться.
— То вже все, вважайте, обсипано, прошу пана гетьмана, і всі башти, вважайте, поставлено, і вже той Суботів, як уже! Хай пан Хмельницький, прошу пана гетьмана, не дивиться, що Захарко такий худий, бо таки реституцію він як зробить, так зробить, і вже ніхто так не зробить. А з тими козаками пана гетьмана, то хіба з ними з’їси хоч шкуринку? А ви думаєте, вони хоч задрімати старому Захарку одним оком: дадуть? Ти ще не заліз у свої бебехи, а вже гатять тобі в двері чоботярами — та такими важкими, що й ну! — та вже собі так ото гукають: «Відчиняй, проклятий шинкарю, та давай меду — горілки!» То й що? Я таки встаю не лягавши та ллю — наливаю, а панове козаки собі п’ють, щоб я такий живий був, як вони п’ють! А тоді кажуть моїй Рузі, ану ж, кажуть, повернись задком та передком та потруси своїми шлеєрами! Та й кажуть: тьфу! Що ж ти, кажуть, вихудла, як коза з Пацанова, що тебе ні згвалтувати, ні погромити не хочеться! А тоді й до мене: чи ти, мовляв, ллєш, чи ти виливаєш? То як я можу без глейту гетьманського тут жити, прошу ясновельможного гетьмана!
—
— Таки маю, дякуючи всемилостивому пану гетьману, хай він гетьманує сто літ, а тільки ж то на реституцію Суботова. А для шинку? Хай би я повісив той глейт у рамці над отим столом, де сидів сам пан Хмельницький, щоб йому завжди щасливо тут сиділося, та показав кожному питухові, себто козакові хороброму доблесного війська його мосціпана гетьмана українського, хай йому…
Я вже не дослухав нових Захаркових побажань, махнув рукою, мовляв, матимеш ще один глейт, може колись згадають, що Хмельницький захищав і шинкарів, та й пішов до дверей.
Демкові сказав, щоб припровадили мені шляхтича Собеського, якого впіймано, коли хотів пробратися до коронного війська з Кодака. Сказав про це Демко ще в день мого приїзду, але я не мав часу побачити того шляхтича, та не дуже й хотів його бачити, бо й що він мені?
Тепер чомусь подумалося, що той шляхтич може бути мовби моїм посланцем до панства, проти якого йду.
Я ждав його в своїй світлиці, не мав наміру пригощати, бо не знав його ніколи, та й надто молодий він, як сказано мені, був, отож — розмова проста, як у батька з сином, та й кінець на тому.
Шляхтич був молоденький, як мій Тимко, але тримався з гідністю, мені вклонився, видно, не так, як гетьману, як старшому чоловікові, власне батькові. Я припросив його сідати, довго мовчав, він теж не рвався до розмови, дивився поперед себе без цікавості в очах. Тоді я сказав йому:
— Козаки тебе впіймали, могли стяти, та, бач, помилували. Не думай, що такі добрі.
— Я й не думаю, — сказав він. Голос мав дужий, трохи зарізкий як для помешкання, але те не важило, бо й сам я мав голос схожий, хіба що більше в ньому тяжкості, поназбируваної від літ.
— Не пекли тебе залізом, випитуючи про Кодак, бо й так знаємо все про ту звізду шестиконечну 63 , що впилася в нашу землю, мов кліщ, — вів я далі.
— Не пекли, — згодився він.
— А тепер я відпущу тебе вільно.
— Але я не зламаю вірності королеві своєму і, коли доведеться, битимуся проти тебе, гетьмане! — квапливо сказав Собеський.
— Хіба я ламав вірність його королівській мосці? І хіба пішов проти короля?
63Фортеця Кодак мала форму шестикутної зірки.
— Тоді проти кого ж пішов, пане Хмельницький? — подивувався він.
— Не збагнув ще, бо молодий, — терпляче мовив я. — Та й не належиш до великої магнатерії, а тільки до шляхти служилої, яка завжди й крихтами сита була. Магнати кричали, буцімто люблять гідність королівську, але ж влади королівської не любили ніколи, та й не давали її королеві теж ніколи, так що йому доводилося платити золотом і землями за вчинки, за які треба було рубати голови. Ось і вийшло так, що всю Україну роздано в маєтки не за добрі діла, а тільки за розлиття крові. Топталася велика шляхта по наших спинах і по наших душах, їла хліб з поту убогих підданих, блюзнірствувала над вірою нашою і духом нашим, то доки ж! Ось вижену всю шляхту з України, тоді й говоритиму з королем, як нам далі бути! З нещасть наших, біди, гіркоти, гніву і бунту створимо вогняну кулю і запалимо все королівство, нехай вигорить у нім весь непотріб шляхетський!