З далеких планет
Шрифт:
Несподівано тіло його стало важчати, а затим нездоланна сила жбурнула Стафо до стіни коридору. Стафо не встиг викинути руки і боляче вдарився лобом. Штурмана люто швиргонуло ще раз, на крицеву штангу-поручень. Стафо відчув у роті солонуватий присмак. Одночасно до горла підступила нудота. “Ну, ось і все”, — тільки й устиг подумати Стафо. Останнім зусиллям волі він забрався в куток відсіку, за повітряний кондиціонер. Кондиціонер мірно дзижчав, мовби нічого не трапилось.
Він опам’ятався від того, що автосистема комбінезона ввімкнула кисневу подачу. Стафо жадібно ковтав гостру, свіжу цівку кисню, яка струмувала йому просто в обличчя. Який час минув? Неймовірним зусиллям
Кров важко стукала в скронях. Голова паморочилась, побите тіло боліло.
Перш за все вимкнути кисневу подачу: кисень треба берегти. Сяк-так дотягнувшись до вузького гумового соска, що відходив од шолома, Стафо стиснув його зубами і ледве не скрикнув від болю — передній зуб, котрим він натиснув, був вибитий і тримався на одній ниточці. Стафо виплюнув його. Рот знову наповнився кров’ю, перед очима попливли оранжеві кола.
“Тільки не розкисати”, — наказав собі штурман. Тепер час і підживитися. При одній думці про їжу Стафо відчув нудоту. Та це не зупинило його. Повільно, дуже повільно посувались його руки до кишені, де лежав пакет НЗ. Через кожні п’ять сантиметрів дозволяв рукам відпочити. Витягнувши пакет, він уже не зміг піднести його до рота: вага пакунка перевищувала його сили. Пакунок вислизнув з пальців і глухо стукнувся об стінку, прилипнувши до неї, — така величезна була сила тяжіння. Тоді Стафо повільно й обережно нахилився до пакунка й учепився в нього кровоточивими зубами, йому пощастило прогризти поліхлорвінілову обгортку, і він жадібно впився в соковиту, ароматну масу хлорели. Чудова їжа, насичена вітамінами, швидко відновила йому сили, і Стафо відчув себе краще. Він висмоктав з плаского термоса кілька ковтків міцної кави й підвів голову, вона вже не була така важка.
“Перш за все треба добратися до рубки керування й перевірити, як працюють механізми”.
Кожен сантиметр шляху давався ціною болю й відчайдушних зусиль. Вектор сили тяжіння був спрямований майже паралельно коридору, і Стафо доводилося ніби дертися вгору по вертикальній стіні. На щастя, стінки коридору мали поруччя. На поруччях — насічки, за них можна вхопитися. Але відстань між двома сусідніми насічками — метр. Величезна відстань! Руки Стафо безпорадно ковзали по гладенькій поверхні поруччя.
“Ех, конструктора б сюди”, — з люттю подумав Стафо.
Нарешті, двічі зірвавшись з першої ж насічки — падав так, що аж перехоплювало подих, — Стафо здогадався ставити ногу на одну насічку і потім уже підтягатися до другої, сусідньої. Дуже заважав комбінезон, роздутий, як подушка. Але Стафо не наважувався випустити з нього стиснене повітря. Він чудово розумів, що тільки завдяки стисненому повітрю він витримує перевантаження. А прискорення сили тяжіння — штурман це відчував— дедалі зростало. І тому треба було поспішати. Якщо він зараз не вибереться звідси, то буде живим похований, розчавлений власною вагою в цьому жахливому гравітаційному мішку.
Діставшись насічки, Стафо поставив на неї ноги, міцно обхопив руками блискучу штангу. Понад усе він боявся зірватися: впасти з другої насічки означало б неминучу смерть. Згодом Стафо ніяк не міг пригадати, як він дістався штурманської рубки. Останні метри шляху він перебував у якомусь забутті, і на грані свідомості його утримував
Ледве залізши в штурманське крісло і ввімкнувши протиперевантажувальну систему, Стафо відчув полегшення. Але це тривало якусь мить. Знову почав мучити нестерпно величезний тягар.
Прокинувшись од важкого забуття, Стафо поворушився в кріслі, влаштовуючись позручніше. Дихалось важко, в грудях хрипіло.
Роб! Роб! Як він міг забути про Роба! Стафо натиснув кнопку виклику, і за кілька хвилин у штурманську рубку вкотився Роб.
— Де ти був, Роб? — спитав Стафо повільно, насилу ворушачи розпухлим і важким язиком.
— У кают-компанії.
— Що ти робив?
— Лежав.
— Лежав? Чому?
— Не міг підвестися — щупальця підгиналися.
— А зараз?
— Стало ліпше.
“Ось що означає самонастроювальна система! — подумав Стафо. — Вона автоматично пристосувала Роба до умов підвищеного тяжіння. І чому людський організм такий недосконалий!”
— Але чому ви тут? — спитав Роб байдуже: роботу невластиві емоції. — Адже ви, як і всі, мали зараз перебувати в біованні?
— Про це потім, — нетерпляче відповів Стафо, — а зараз принеси мені маніпулятор.
— Для умов з підвищеним тяжінням?
— Авжеж.
Незабаром робот незграбно ввійшов у штурманську рубку, тягнучи за собою дивну споруду; від неї навсібіч стирчало багато важелів і трубок. Він підсунув маніпулятор впритул до крісла, в якому лежав безпорадний Стафо.
Нарешті Стафо міг пересуватися! Його побите, ниюче тіло перебувало тепер усередині складного механізму, що ним він, Стафо, міг командувати. Під руками — широка прямокутна планка, поспіль усіяна яскріючими різнобарвними кнопками.
Отже, за діло! Перш за все — в штурманську рубку. За командою Стафо маніпулятор витяг його праву руку в напрямі штурманського пульта. Ввімкнув кругове спостереження. На екрані виникло вузьке струнке тіло “Репати”. Ракету оточувала якась червоняста мерехтлива хмара. Хмара ворушилась і здавалася живою. Біля бокових дюз — з них вихоплювалось довжелезне сліпуче полум’я — хмари не було: здавалося, вона боїться вогню. Зате всі інші частини корабля, а особливо ніс, були щільно вкутані червоним туманом. Ледве одірвавши очі від фантастичної картини, Стафо вимкнув спостереження ї, оточений незліченними щупальцями маніпулятора, попрямував до головної рубки.
Його зустрів звичний басовитий гул авто-фіксатора. Але саме він зворушив Стафо до сліз. Отже, “Рената”, попри все, живе й досі. Вона обережно несе його заснулих товаришів, мацаючи поперед себе простір і розпорошуючи зустрічні метеори й метеорити, його друзі прокинуться через тридцять вісім діб. І Марійка теж. А він, чи доживе він доти? Останнім часом Стафо відчував, що серце починає слабнути. Здавалось, якась безжальна рука стискає його, завдаючи тупого болю.
Лампочки на торцях обчислювальної машини блискавично спалахували і гасли — машина вирішувала завдання, що його їй поставив Стафо — уточнити час гальмування “Ренати”.
Роб приніс попоїсти — він приготував обід сам. Він не забув навіть червоного перцю до борщу!
Щоб не мати справи з маніпулятором, штурман попросив Роба погодувати його.
Штурмана дуже непокоїли ясна — вони розпухли і весь час кровоточили. Приловчившись, Стафо з допомогою маніпулятора нахилився до невеликого овального дзеркальця, вмонтованого в пульт. Так… Так… Треба попросити Роба, щоб приніс аптечку. А це що? Звідки білі нитки? Звідки вони могли взятись у шоломі? І як багато їх у волоссі! Першої миті Стафо просто не збагнув, що це не білі нитки, а сивина.