З далеких планет
Шрифт:
Віктор Вікторович пробіг очима рядки телеграми, обернувся до хлопців:
— Ну, от що, зараз за мною прибуде вертоліт. А ще треба і з кореспондентами поговорити. Я вам розкажу про статую десь так через тиждень, як тільки повернуся з Києва.
Минуло десять днів, доки повернувся Віктор Вікторович. Михайло одразу ж пішов до нього. І ось вони сидять з Дмитриком біля столу, на якому стоїть статуя із сяючим зерням у пригорщі. Скільки було суперечок, скільки вони обговорили можливих і неможливих варіантів! І ось зараз
— Я вже, тату, здогадався, — каже Дмитрик. — Видно, що постать ця трохи відрізняється від людини. Це місячанин. Колись на Місяці було життя. Може, ви натрапили там на музей або знайшли, коли робили розкопки…
— А як по-твоєму, Михайлику? — спитав космонавт.
— Я також бачу, що статуя стародавня, — проговорив хлопець. — Мабуть, її таки викопали, тільки не на Місяці, а в Криму. Вам подарували археологи при зустрічі в Севастополі, правда?
Хлопці очікуюче подивилися на космонавта. Він сказав ось що:
— На Місяці ми знайшли… зореліт дивовижної конструкції. Він схожий на спіраль і зроблений з якогось невідомого нам матеріалу. Скільки він там лежить? Може, мільйон років — це ще визначать учені. Мабуть, зореплавці з якоїсь іншої планети зазнали аварії і не могли продовжувати подорожі… І от у цьому зорельоті, серед багатьох цікавих речей, ми й знайшли статую Сівача…
Довго ще розповідав космонавт про того зорельота, що виринув із глибини Всесвіту, а перед юнаками стояв Сівач і сяяла в його долонях зернина.
Володимир Міхановський
ЖИВИЙ МОХ
1
“…Спочатку я не зрозумів, що сталося. Частина грунту мовби зрушила з місця і поповзла на мене. Я відступив назад, але грунт посунув за мною. Я швидко озирнувся. До “Сніжинки”, гострий ніс якої невиразно маячив на палевому небі, було далеко…
Ми з Миколою, штурманом корабля, на цій планеті ось уже чотири доби, і сьогодні я вперше вийшов назовні.
Перш ніж посадити “Сніжинку”, ми довго кружляли навколо планети, що несподівано випірнула на нашому шляху до Проціона. Поки ми описували кола, кулі-автозонди, запущені з “Сніжинки”, досліджували атмосферу планети.
— Як ти гадаєш, тут живі істоти є? — спитав штурман, вдивляючись у вузьку стьожку, що безперервно повзла із щілини дешифрувального апарата.
— Хтозна, — відповів я, не відриваючись од екрана, по якому поволі пропливали чудернацькі шпилі, зарості і хвилясті рівнини чужої планети.
Корабель посадили щасливо.
Коли “Сніжинка” завмерла,
Якусь мить ми схвильовано мовчали. Потім, не змовляючись, кинулись до ілюмінаторів. Там, за броньованим прозорим пластиком, відкрився дивовижний краєвид. Невідомі рослини з химерно вигнутими стовбурами майже слалися по червонуватій землі. Раз у раз скажені вихори здіймали з землі хмари куряви — і все ставало навколо непроглядним. Потім пилюка поволі осідала, виднокруг прояснювався аж до наступного шквалу…
— Йти по радіусах на всі чотири сторони, — залунав голос штурмана. — Орієнтир — радіомаяк. Через кожні двадцять хвилин — рапорт. Програма досліджень — максимальна, розрахована на чотири доби. Старт!
За командою Миколи дванадцять роботів рушили вниз.
Тепер нам із штурманом залишалось чекати. Тільки після повернення роботів, якщо фізичні умови планети виявляться сприятливими для людського організму, ми зможемо вийти на поверхню.
На оглядовому екрані було добре видно, як роботи, допомагаючи собі гнучкими щупальцями, спускаються по зовнішньому трапу “Сніжинки”.
Спокійно і діловито ступили вони на грунт і скоро зникли з очей.
Донесення, що надходили від роботів, ми з Миколою уважно проглядали, після чого всі результати записувались на блоки інформаційної пам’яті.
Роботи повідомляли про вологість атмосфери, напрям і силу вітру, температуру повітря і — жодного слова про живих істот.
На другий день всі роботи благополучно повернулись. Тепер настала наша черга. Вирішили, що перший піду я.
— Дивись не захоплюйся, — напучував мене друг.
— Після Кіра не страшно, — відказав йому.
— Я буду весь час на прийомі. Радируй частіше, — штурман погладив мій мисливський променемет, посміхнувсь і додав: — Ну, ні пуху, ні пера!
Я сплигнув з останньої сходинки трапа на пружну червонувату землю і застиг зачудований.
Дивне враження справляв цей світ! Здавалося, щось невблаганно тисне на навколишню рослинність. Найтовстіші стовбури на півметровій висоті несподівано згиналися під прямим кутом, і їхнє віття майже лежало на землі.
Зненацька налетівши, потужний вихор звалив мене з ніг. Судомливо вхопившись за пругку гілляку якогось дерева, я перечекав шквал, а потім рушив далі. Ноги плуталися в повзучих рослинах, шалені вихори кидали мене на землю, і, швидко знесилившись, я повернув назад, до ракети.
Раптом я помітив неподалік якийсь рух. Ворушилися латки грунту, вкритого чимось схожим на мох. Зацікавлений, я рушив ближче. І тут мох посунув до мене.
Але що це? Окремі гілочки моху засяяли раптом позмінно жовтим, зеленим, червоним, фіолетовим світлом. Різнокольорові вогники в сутінках, що непомітно підкралися, швидко перебігали з місця на місце.