З півночі

Грабовський Павло Арсенович

ІІІ

Наді мною кругом чорна хмара звиса, Не блисне жадна зірка до віч; Ранком ясним блакить обіллє небеса - Заховається злякана ніч. Та у мене в душі не прокинеться день, Не заблимає ранок до віч; Швидко змовкнуть отсі гуки журних пісень, Згоїть муки незгоєні ніч.

Не кажи, що без кохання...

Не кажи, що без кохання Твої літа проминуть, Що дівчачі почування Марно в серденьку заснуть... Що пригоди, смутки, втрати Тобі випали самі, Що твій жереб - помирати В душній каторжній тюрмі. Все минеться, пташко мила! Слізьми горя не залить... Чарівницька якась сила У душі твоїй горить. Всього

маєш ти багато... А труйні голки вінця? Покохають тебе свято, Покохають без кінця!

Ти чого так забилося важко...

Ти чого так забилося важко, [6] Нерозсудливе серце моє? Нам з тобою невимовно тяжко, Та нас кожен за те осміє. Не звіряй своїх болів нікому,- Світ не любить чужої сльози. Не давай волі жалю гіркому, Не викликуй людської грози. Кращий друг одіпхне тебе в горі, Затче уші на зойки твої; Не турбуй йому ясності в зорі, Не захмарюй на хвильку її! Не воруш, не впинайся осою, Відчепись - чи не бачиш хіба: Мир пред ним розцвітає красою; Що для нього якась там журба? Бо коли він щасливий, найпаче Ти спокою йому не тривож: Чи він винен, що в світі хтось плаче, Неможливо без того... так що ж? От коли б затужило хто рідне, Побиватися стало близьке,- Наше личенько зразу поблідне, Зрозуміємо лихо таке. О, тоді ми не знаєм, де дітись, Ми на ноги поставимо всіх; Будем руки ламати, молитись, Поки знову не знайдем утіх... Годі ж, серце! А здиблються люди, Що не знають відради, як ми,- Припади до зболілої груди, Вилий муки дрібними слізьми! Хай святкують обранці щасливі! Не нудись, дурне серце, замовч: Наші співи сумні та тужливі В них прокинуть самісіньку жовч. Треба ввічливим всякому бути, В шкаралущі убратись товсті Або згинуть від лютої скрути, Одуріти навік в самоті!

6

– Вірш цей вилився в годину тяжкого хворобливого настрою; тіль­ки в таку годину я міг висказувати подібні думки та почування, від котрих перший відкидаюсь, бо ніколи й не поділяв їх. (При­міт. П. Грабовського).

Не раз ми ходили в дорогу...

Не раз ми ходили в дорогу, Не раз ми вертались до хати І знову брели від порогу - Правдивої цілі шукати. З борців насміхалася доля, Зростала, проте, їх громада. Добробут народний та воля - То наша найперша засада. Борців не лякають пригоди: Шлях, мочений кров’ю та потом, Нас виведе в панство свободи Не нині, не завтра, так потім! Аби не тікали ми труду, Не падали легко з ударів, Пригляньмось до нашого люду, Як сум йому очі охмарив! Знедолений ладом ворожим, Він працею держить всі стани... Ходім же, брати, та поможем Порвати якшвидше кайдани!

Годі! Несила, немога...

Годі! Несила, немога Так безнадійно страждати, Годі! Скінчилась дорога; Жизнь догоріла убога... Більше не здужаю ждати. Годі! Розвіяні вколо Мрії мої сумовиті... Годі! Так пусто, так голо... Журно згинається чоло... Гірко чужому на світі! Годі! Хоча б де єдина Щира душа відгукнулась! Годі! Близька домовина. Що ж? Невеличка людина... Винна сама, що схитнулась.

ДО О-СІ Б-О

Бувають дні: кругом неначе Усе окриє мертва тьма; Безумно серденько заплаче, Розваги тугоньці нема. Та бог зна, відки промінь стрічі Цілющим сяєвом майне; Струмцем поллються дружні річі, Засвітить сонечко ясне. Отак на мить передо мною Тюрму твій образ озарив, З гіркою долею земною, З життям пекельним помирив!

ПОДОРОЖНІЙ [7]

В хугу-непогідь лиху Дідусь плівся на роботу, Підтоптався на шляху, Сів на хвильку коло плоту. «Здоровесенькі були!
– Паніматка йому з двору.- Ви б до хати краще йшли, Ніж отута під сю пору. Там

собі оддихнете... Правда, в нас непоказненько... Все ж борщу попоїсте Та погрієтесь гарненько!» «Не остав вас добре все!» - Одрікає подорожній; В хату клуночки несе, Підміцня живіт порожній. Безліч дуків він стрівав Та панів на всіх дорогах, А ніхто його не звав Пригостити, крім убогих. Дальш поплентався дідусь,- Журна думка тисла груди: Чим би стала мати Русь, Коли б ще не прості люди?

7

– Вірш «Подорожній» напів є перекладений, а напів мій. (Приміт. П. Грабовського).

ГРИЦЕВІ ГАДКИ

(Переробка)

Затихає всюди, Гірш мороз крепить; Спати вклались люди, Та не всяке спить. Грицеві цікаво: Ніч ясна така... Блідний промінь мляво По стіні блука... Сумно крізь віконце Молодик зорить... Ба... Чого ж пак сонце Ярко так горить? Начитав про лиса... Хитрий - кат бери... Страшно серед ліса Темної пори... Повно скрізь ведмедів; Виє вовцюга... Всього б там угледів... От хоча б яга... Кажуть, ніби в ступі Їздить без коня... Мало чого глупі Плещуть навмання... Є місця, чувати,- Круглий рік весна... Добре б побувати, Що за сторона... Мабути - далечко... Може, там пташки Саме в’ють гніздечко, Розцвіли квітки... Що нам з того? Годі! Квапся заробить, Батькові в пригоді Трохи пособить. І за це спасибі: Є бідніші нас; Ми собі при хлібі, А ті й так під час. Тих згадати треба, Так міркую я; За отих до неба Вся мольба моя. Боже правди милий, Друже бідарів! Визволь люд похилий З вічних тягарів! Хай дуки байдужі До братів своїх - З голоду та стужі Вирятують їх. Щоб усіх огріли Ласка та привіт, Щоб усі зуміли Полюбити світ! Отак догадався Серед ліжка Гриць; Як уже не клався - Набік, горілиць,- Сон не йде хлоп’яті, Нужаться гадки... Хоч давно по хаті Вже хропли батьки.

ОСІНЬ [8]

І

Осінню дмухнуло - Висохли квіточки; Хмуро, безпритуло Глянули садочки. Жовкне і травиця, Така її доля, Хіба зелениться Хлібець серед поля. Хмара небо криє, Сонечко не блисне, Вітер вовком виє, Дощ потоком висне. Швидко погнав води Струмок бистрохвилий; Пташка від негоди Подалася в ірій.

8

– Перша половина вірша «Осінь» (16 строчок) є перекладена, а друга - моя власна. (Приміт. П. Грабовського).

ІІ

Тільки ж то сіромі Нема куди дітись; Гибіти у стомі, Без кінця нудитись... Ще й не знати - за що, За чию провину, Всяк кричить «ледащо» На дрібну людину. Восени чи влітку, Взимку чи весною Борба без просвітку З долею сумною. Весна - краса року, Осінь - то відрада,- Гукає (нівроку) Співацька громада. Осінь всім багата, Досить є надворі, Не пустує хата, Надбано в коморі. Аж тріщить по клунях... Не життя, а солод! Так бринчать на струнах; Справді ж - лютий голод. Всюди - пекло. Зайдеш Часом до хатини - Хоч котись, не знайдеш Ані стебелини. Осінь - це потрібна Праці нагорода... Що ж така безхлібна, Скрутна для народа?