З півночі

Грабовський Павло Арсенович

ЗГАДКА

Де ти, доле невмолима? Тяжко мерти в чужині... Рідний

край перед очима Все манячиться мені. Сниться хатка невеличка, Повні закутки книжок; Два дівочих милих личка Привітали наш кружок. До поранку йшли розмови... Скільки віри та надій! Як палав огонь любови, Як ми рвалися до дій! Нас натхнуло благо спільне; Геть змести поклали ми Бідування підневільне Та нерівність між людьми. Що нам ті слова мудречі, Що тверезі голоси! Почування молодечі Нам казали: «Все неси... Все віддай на вжиток люду, Що, ллючи кривавий піт, Не жалів для тебе труду, Згодував тебе на світ...» І несли ми сили наші, Щоб

звалити гніт віків. Радо пивши гіркі чаші За переступи батьків. Світлий час... коли б спромога Завернути... марна хіть... Жизні хмурої дорога Роз’єднала нас умить. Хто спочинув у могилі, Хто блукає скрізь, куди б Не швирнули бурні хвилі, Спокутує «тяжу хиб». Кращі ж думи та змагання, Що в’язали всіх колись, Від кайданів та загнання Нерухомо збереглись. В них - і мужність, і відрада В самоті, серед снігів; Їх не витроїть громада Найлютіших ворогів. Тугу іншої години Враз розважать мрійні сни: Образ милої людини Встане нищечком з труни. Обігріє душу промінь Її ясного вінця,- І поллється дружній гомін, Тхнуть надії без кінця.