З півночі

Грабовський Павло Арсенович

ДО УКРАЇНИ

Сиджу я в неволі та марю тихенько: Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько, Чи знов рідну землю в сльозах поцілую, Чи вік протиняюсь отут по Вілюю? Коли б мені, мамо, легесенькі крила, В обійми до тебе душа б полетіла, Бо тут непривітно, тут - хуга та студінь, Однаково сумно і в свято, і в будень, Рік цілий навколо все мре та німує, Самотнього серця ніщо не вгамує... Ридай одиноко, кладись в домовину... Подумати тяжко, що тут і загину; Розсиплються чари, мов квіти зів’ялі, Остануться жалі, самісінькі жалі... Сиджу я в неволі та марю тихенько: Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько, Чи

знов рідну землю в сльозах поцілую, Чи вік протиняюсь отут по Вілюю?

СПІВЕЦЬ

І

Не згадуй нам про вічну млу труни, Не згадуй нам про мертвий сон могили; Даль невідомості мість того розгорни, Клич до життя, буди дрімучі сили! Не додавай знесиленим журби, Не добивай зневір’ям підупалих, А розбуди на діло боротьби, Знайди розвагу в світлих ідеалах! Тоді тебе послухаємось ми, Замовкнуть в серці почування лячні, А станемо правдивими людьми І будемо довіку тобі вдячні! Поперед інших стяг новий неси, Карай насильство своїм словом віщим, Веди нас в мир і горя, і краси, Стань проти зла, доки його не знищим. Не згадуй же про вічну млу труни, Не згадуй же про мертвий сон могили, А засівай зерном добра лани, Щоб найплідніші жнива уродили!

II

Так казала співцеві громада. Що ж відмовить співець-бідолага? Роздавалась не раз ота рада... Він прямує до людського блага. Що ж поробиш, як сили в самого Відібрала напасниця-доля, Як на жереб терпіння німого Засудила без жалю неволя! Як він змучивсь під гнітом скорботи, Трупом пав, не дійшовши дороги... Чи сказав хто слівце заохоти, На годину подав допомоги? Не судіть же співця так жорстоко, Що пісні його вкрай сумовиті, Що сльоза туманить йому око, Що він скрізь одинокий на світі!

Легко сказати: не плач, не журись...

Легко сказати: не плач, не журись, Смерті не клич за години, Духом не падай, а жваво борись За визволення людини! Легко сказати; та де їх знайти - Ті загартовані душі. Щоб спромоглися все лихо знести, Очі заткати та уші? Легко сказати; та як від борця Будемо ми вимагати, Щоб він нічого, крім з терну вінця, В жизні не смів забажати? Легко сказати; та замість того Звернемось краще до себе, Щоб запитатись у серця свого: Як рятуватись від тебе?

Тяжко, гірко визирати...

Тяжко, гірко визирати З самітньої хати; Кругом - німе або враже... Хто ж привітне слово скаже? Треба потурати! Не виходять думи, втрати З самотньої хати; Вік гостює лихо чорне... Хто ж до серця, хто пригорне? Треба потурати! Нема куди утікати З самотньої хати; Скрізь пустиня, скрізь безлюдно... Як не сумно, як не трудно, Треба потурати!

Весь огорнутий журбою...

Весь огорнутий журбою, Безнадійно плакав я Та нудився за тобою, Чарівниченько моя! Стихло, змовкло все те згодом... Не приходь же знов на ум, Не

воруш своїм приходом Зниклих жалів, змерлих дум. Бо - як знати? Іскра тліє; Доторкнешся - спалахне: Вдруге серце наболіє, Встане марення сумне.

ДО ПАРНАСЦІВ

Вас чарує небесна блакить, Що, цяцькуючи блескотом вірші, Часом очі вам надто сліпить, Болячки закриває найгірші. Все вам сняться квітки запашні Та кохання - святі, незрадливі, Ви знаходите перли в багні, В пеклі бачите душі щасливі. Життя святом здається для вас, Гармонійним втіленням розвитку... Киньте, братики, панський Парнас, Уберіться в простісіньку свитку! Соловейко співа на гіллях,- Не діліть його красного труду, А до волі показуйте шлях Простим словом убогого люду!

Сміло гляньмо долі в вічі...

Сміло гляньмо долі в вічі; Що дурити себе дальш? Не буває життя двічі, Не загоїть серця фальш. Тут потрібні справжні ліки, Їх свідомість нам дає: Власні втіхи не навіки, Рух ідей немручим є!

УПЕРЕД [10]

10

– У збірці - «Наперед».

Уперед за край рідний та волю, За окутий, пригноблений люд, Хоч нічого не знайдеш, крім болю, Хоч нас жде невіддячений труд! Уперед проти зла однодумно! Розрослася ворожа юрба. Не гадаймо прожити безсумно, Бо життя - неминуча борба. Уперед, хто не хоче конати, Статись трупом гнилим живучи! Сміле слово - то наші гармати, Світлі вчинки - то наші мечі. Уперед до завзятого бою За громадські та власні права, Коли бути бажаєм собою, Коли серце позор відчува! Уперед до звершення замірів, Що поклав дев'ятнадцятий вік; Скиньмо владу катів-бузувірів, Щоб людиною став чоловік! Уперед! Годі скніти рабами, Час кормигу гидливу знести! Наші кубла нам стануть гробами, Швидко знівечать ясність мети. Уперед! Не жде поступ всесвітній: На шляху пристаючих лиша, Інший лад, інший мир заповітній Виробляє із себе душа. Уперед проти хижих порядків! Гине войник чи здобич бере, Він стежки протира для нащадків,- Його діло ніколи не мре!

НАПРОВЕСНІ

Подмуха цілющий легіт. Забринів за звуком звук; Та не вмер зубовий скрегіт, Не замовкло пекло мук. Тяжко стогнуть хлібороби: Брак насущного шматка, Люта смертність та хвороби Підтинають мужика. Я вдихаю грудьми весну, Та полегкості нема: Чи прокинусь, чи воскресну Від сучасності ярма? Душу стис загальний холод, Поморозивши чуття... Відусюди суне голод, Встає образ нежиття... Що робити, куди датись? Марно гинь собі один... Годі праці дожидатись Чи кінця лихих годин... Подмуха цілющий легіт, П’ю живі його струм ці; А в ушах - зубовий скрегіт, Ремство скрізь на язиці...