Заплотний лицар

Мартін Джордж

— Тримай, хлопче, за роботу. — Він кинув йому мідяка і посміхнувся, та малий стайняр навіть не ворухнувся, аби зловити монету. Гріш упав у грязюку між його голими п’ятами і залишився там лежати.

«Підніме, як я поїду», вирішив Дунк. Тоді розвернув кобилку і рушив геть від корчми, ведучи за собою двох інших коней. Дерева сяяли у місячному світлі, небо розкинулося безхмарне і помережане плетивом зірок. Але виїжджаючи на дорогу, Дунк відчував, як малий мовчки, похмуро вдивляється йому в спину.

III

Коли Дунк натягнув повід на краю широчезної Ясенбродської луки, на ній вже видовжувалися полудневі тіні.

На траві розкидано було зо п’ять-шість десятків шатрів та наметів. Малі й великі, квадратні та круглі, ташні, льоняні й шовкові, під довгими прапорами на опорних тичках, весело забарвлені й розмальовані, вони буяли яскравіше за поле диких квітів. Одні були густо-червоні, інші — сонячно-жовті, усіляких відтінків зеленого та блакитного, суцільно-чорні та сірі, бузкові та лілові.

Багатьох лицарів старий стрічав на війні чи герці, а інших Дунк знав по оповідках навколо табірних вогнищ, у шинках та заїздах. Хоча він і не засвоїв чаклунських умінь читання й письма, та гербової науки все ж від старого набрався, бо той наполегливо вкладав її хлопцеві у голову, не даючи спокою навіть у дорозі.

Солов’ї належали князеві Карону з Порубіж’я, що володів високою арфою не гірше, ніж списом. Увінчаний короною олень позначав присутність пана Лионеля Баратеона, прозваного Штормом-Реготуном. Також Дунк помітив мисливця дому Тарлі, лілову блискавку дому Дондаріон, червоне яблуко Фосовеїв. Онде ревів навстоячки лев Ланістерів, золотий на кармазині, а там пливла бірюзовим полем тьмано-зелена морська черепаха Естермонтів. Брунатне шатро під прапором з червоним огирем належало не кому іншому, як панові Ото Бракенові на прізвисько Харциз Бракенський. А отримав він те прізвисько три роки тому, коли убив князя Квентина Чорноліса на турнірі у Король-Березі. Дункові доводилося чути, як пан Ото одним ударом затупленої сокири геть спотворив забороло шолома пана Чорноліса, а заразом і обличчя під ним. Тому зараз прапори Чорнолісів майоріли якнайдалі від пана Ото, на західному краю луки. Марбранд, Малістер, Каргил, Вестерлін, Лебедин, Мулендор, Вишестраж, Флорент, Фрей, Пенроз, Стокварт, Дафі, Парен, Вильд… здавалося, від усіх шляхетних домів заходу та півдня до Ясенброду приїхало по лицареві, а коли й по троє, аби подивитися на красну діву і показати себе перед нею на полі честі.

Шатри були красні та пишні, але Дунк розумів, що не на тому баштані вродився, аби пхатися поміж них. Насмілишся стати поруч із ними своїм табором, і матимеш на свою голову коли мовчазне презирство, а коли й відверті кпини. А якби хтось і поставився з належною лицареві гречністю, то тільки роз’ятрив би рану. Тому весь Дунків дах над головою на цю ніч складатиметься із потяганої вовняної вотоли. Хай князь чи славетний лицар королівства вечеряє каплуном або молочним поросям, а Дунк обійдеться і твердим, наче кора, шматком солонини.

Заплотний лицар має триматися за свою честь та гідність. Без них лицаря годі відрізнити від першого-ліпшого сердюка-запроданця.

«Я маю заслужити місце у чесному товаристві. Якщо битимуся добре, то якийсь князь може взяти мене до замкової дружини. Тоді я подорожуватиму зі шляхетними супутниками, щодня їстиму свіже м’ясо з панського столу, а на турнірі ставитиму власне шатро. Та спершу треба показати, чого я вартий.»

Дунк неохоче повернувся спиною до турнірного поля і повів коней до лісу.

На краю великої луки, за добру верству від містечка та замку він знайшов галявинку, де струмок розливався на вигині, утворюючи глибоку заболонь, берег рясно заріс очеретом,

а над усім царював високий густий в’яз. Тут весняна трава була якраво-зелена, мов на гербі намальована, і м’яка на дотик. Гарна місцинка, ще ніким не захоплена. «Отут і буде мені шатро», сказав собі Дунк, «з листяним дахом, зеленішим за прапори Тирелів та Естермонтів».

Перш за все належало потурбуватися про коней. Опісля того він роздягнувся і заліз до ставка-заболоні, щоб змити з себе бруд дороги. «Справжній лицар зберігає у чистоті не тільки душу, але й тіло», завжди казав старий, наполягаючи, щоб вони обоє милися з голови до п’ят на кожний поворот місяця, не зважаючи, смердить від них чи ні. Ставши лицарем, Дунк наклав на себе таку саму обітницю.

Він сидів голий під в’язом, сушився від води, тішився теплим весняним повітрям на шкірі й дивився, як поміж очерету ліниво шурхають бабки. Чому кажуть, що вони схожі на драконів? Анітрохи не схожі. Втім, Дунк ніколи не бачив дракона. А старий бачив. Дунк чув ту оповідку від нього з півсотні разів: як пан Арлан ще зовсім малим їздив зі своїм дідом до Король-Берега, як вони там бачили останнього дракона за рік до його смерті. То була зелена дракониця, мала і спотворена, з крихітними мертвими крильцями. Жодне з її яєць не налупилося. «Балакають, що її король Аегон отруїв», казав старий лицар. «То був іще Аегон Третій: не батько нашого короля Даерона, а Драконяча Смерть, або ж Аегон Нещасливий. Він лякався драконів, бо чудовисько його дядька зжерло його власну матір. Відколи помер останній дракон, літо стало коротшим, а зима — довшою та лютішою.»

Сонце зайшло за верхівки дерев, і зразу похолоднішало. Коли Дунк відчув на руках курячі лапи, то вибив сорочку і штани об стовбура в’яза, струсивши найгірший бруд, і знову натяг їх на себе. Назавтра він мав відшукати розпорядника забави й записатися на турнір. Але насамперед — одна важлива справа. Не вирішивши її, нема чого і пнутися.

Навіть не заглядаючи у воду, він знав, що не надто скидається на лицаря. Тому повісив щита пана Арлана за спину, аби всі бачили герба. Стриноживши коней, Дунк полишив їх скубти рясну зелену травичку під в’язом, а сам рушив пішки до турнірного поля.

IV

Зазвичай на луці, що лежала від Ясенброду через річку, містечкова громада випасала худобу. Та зараз усе змінилося: за одну ніч на луці виросло друге містечко з шовку замість каменю, більше та красніше за старе.

Уздовж края поля десятки купців поставили ятки та вози, з яких продавали смаженину й садовину, миски й паски, чоботи на ноги і для пива роги, соколів для полювання і хутра для підстилання, коштовності, прянощі, пір’я і загалом усе, що душа забажає. Мартопляси, лялькарі та штукарі блукали у натовпі, показуючи свою вправність… а від них не відставали повії та гаманорізи. Тому Дунк ані на мить не випускав гроші з рук.

Вловивши пахощі й шипіння ковбасок на димному вогні, Дунк зайшовся слиною і купив одну ковбаску за мідяк з гамана, а до неї ріг пива. Підживлюючись, Дунк заразом подивився, як різьблений та мальований дерев’яний лицар б’ється з дерев’яним драконом. А тоді заглядівся й на лялькарку, яка рухала драконом: високу, чорняву, струнку, мов спис, дорнійську кралю з оливковою шкірою. Хай вона не мала повної пазухи, та Дункові глянулося її привітне личко й вправні пальці, що змушували дракона звиватися на кінцях поворозок і завзято кидатися на ворога. Він дав би дівчині мідяка, якби мав зайвого. Та зараз кожен гріш міг вирішити головну справу.