Заплотний лицар
Шрифт:
Поки він перебрався бродом назад на південний берег Кучерявки, ранок перейшов у день, і турнірне поле закипіло життям. Винярі та ковбасники робили гарний виторг, під сопілку хазяїна хвацько витанцьовував ведмідь, а пісняр горлав «Ведмедя та красну дівку». Жонглери жонглювали, лялькарі закінчували черговий бій лицаря з драконом.
Дунк зупинився подивитися, як убиватимуть дерев’яного дракона. Коли ляльковий лицар відрубав змієві голову, і на траву полилася червона тирса, він зареготав і кинув дівчині два мідяки.
— Одного завинив від учора! — гукнув він. Дівчина схопила монети у повітрі й відповіла йому найсолодшою усмішкою,
Цікаво, чи посміхалася вона йому, а чи його монетам? Дунк ще ніколи близько не знав дівчини. Ті створіння взагалі його лякали. Колись, зо три роки тому, коли старий набив повний гаманець за півроку служби в сліпого князя Флорента, він сказав Дункові, що тому час піти до бурдея та зробитися чоловіком. Щоправда, старий пан був п’яний, а коли проспався, то геть про все забув. А Дунк засоромився нагадувати. Та й не був він певний, що хоче до шльондри. Ясна річ, підкоряти серця високородних панн, мов зацний вельможа — то не його доля. Але ж можна знайти дівчину, якій сподобаєшся ти сам, а не твоє срібло.
— Чи не бажаєте випити ріг пива? — запитав він лялькарку, поки та затовкувала червону тирсу-кров назад у дракона. — Не самі, разом зі мною. Чи ковбаску з’їсти? Я одну вчора з’їв, було смачно. Їх, мабуть, зі свинини роблять.
— Дякую, ласкавий пане, та нам зараз іще одну виставу грати.
Дівчина підвелася і побігла до лютої товстої дорнійки, що керувала ляльковим лицарем. Дунк залишився стояти, почуваючись дурнем. Проте йому сподобалося, як дівчина біжить. Дуже гарна, а висока яка. Не треба ставати на коліно, щоб її поцілувати. Цілувати дівчат він умів. Його навчила служниця при корчмі у Ланіспорті одного вечора багато років тому. Але вона була така низенька, що мала сісти на стіл, аби дотягнутися до його вуст. Від спогадів зачервонілися вуха. «От дурень. Зараз треба думати про герці, а не про цілунки.»
Теслі господаря ясенбродського якраз білили дерев’яні поясні перешкоди, що мали розділяти супротивників у кінному двобої. Дунк трохи подивився, як вони працюють. Загалом було влаштовано п’ять доріжок з півночі на південь, щоб нікому з бійців сонце не світило у вічі. На східному боці поля спорудили триярусний поміст для глядачів під жовтогарячим навісом, аби вберегти шляхетних панів та пань від дощу і сонця. Більшість із них мала сидіти на лавах, проте на середині помосту поставили чотири крісла з високими спинками: для пана Ясенброду, для красної діви та для двох принців-гостей.
На східному краю луки вкопали щитове опудало, і з десяток лицарів налітали на нього, закручуючи поперечину навколо стовпа кожного разу, коли влучали по щиті з дощок, підвішеному на кінці. Дунк бачив, як вдарив у свою чергу Харциз Бракенський, а тоді пан Карон з Порубіж’я. «Вони усі краще за мене сидять у сідлі», промайнула в нього незатишна думка.
Деінде вояки вправлялися у пішому бою, нападаючи один на одного з дерев’яними мечами, а зброєносці вигукували сороміцькі поради. Дунк побачив, як кремезний молодик намагається встояти проти здоровезного, та водночас швидкого і спритного, мов гірський кіт, лицаря. Обидва мали на щитах червоне яблуко Фосовеїв, проте від щита молодшого скоро лишилися самі тріски.
— От маєш, недозріле яблучко! — вигукнув старший, наостанок гучно гепнувши молодого просто по шоломі.
Коли менший Фосовей нарешті здався, то був увесь побитий і скривавлений, хоча його супротивник ледве зопрів. Лицар
— Агов, ви там! Так-так, ви, пане здорованю. Лицар крилатого келиха. Ото у вас при боці меч висить?
— Меч, і мій за правом, — відповів Дунк. — Мене звати Дункан Високий.
— А мене — Стефон Фосовей. Чи не бажаєте спробувати сили зі мною, пане Дункане Високий? Корисно схрестити клинки з кимось, кого раніше не знав. Мій брат у перших ще замалий. Та ви й самі щойно бачили.
— Ану ж, пане Дункане, — заохотив його побитий Фосовей, знімаючи шолома. — Я ще, може, й не дозрів, а от мій добрий братик уже прогнив наскрізь. Вибийте-но з нього усе гнилля.
Дунк похитав головою. Навіщо ці паничі вмішують його у свої чвари? Забагато честі сіромасі.
— Дякую, пане, та мені треба залагодити інші справи.
Дунк побоювався носити з собою багато грошей. Що скоріше він заплатить Баш-Булатові й забере обладунок, то краще.
Пан Стефон кинув на нього презирливий погляд.
— Овва! Заплотний лицар, бач, має справи.
Він роззирнувся і побачив іншого ймовірного суперника, що тинявся поблизу.
— Пане Грансе, мої вітання! Йдіть-но до мене, поміряємося силою. Ті жалюгідні викрутаси, що їх спромігся навчитися братик Раймун, мені вже обридли, а пан Дункан має безліч справ під своїм заплотом. Підходьте, не баріться.
Дунк пішов геть, червоніючи. Він сам знав не надто багато «викрутасів», хай навіть жалюгідних. І не хотів, аби до турніру хтось бачив, як він б’ється. Старий завжди казав: що краще знаєш суперника, то легше переможеш. Такі лицарі, як пан Стефон, мали гостре око на слабкості та вади бійця. Дунк був швидкий і сильний, вага і довгі руки давали йому значну перевагу, та він ані на мить не сумнівався, що майстерністю значно поступається присутнім на полі. Пан Арлан вчив його, як умів, але ж старий навіть і замолоду не вважався кращим серед лицарів. Перші лицарі королівств не ночували під заплотами і не вмирали обабіч запилених сільських доріг. «Зі мною таке не трапиться», вирішив Дунк. «Я всім покажу, на що здатен заплотний лицар.»
— Пане Дункане! — До нього поспішав молодший Фосовей. — Не личило мені змушувати вас до бою з моїм братом. Та я розсердився на його зверхність, а тут ви, такий величезний, от я й подумав… Даруйте мені за цю прикрість. На вас немає обладунку, то брат розтрощив би вам руку, а чи й коліно. В нього звичай такий: лупцювати супротивника без жалю в навчальному дворі, аби той зламався і на полі вже не смів опиратися.
— Та ви, здається, не зламалися.
— Ну, мене він трохи жалів. Все-таки ми родичі. Брат походить зі старшої гілки нашого яблучного дерева, а я з молодшої. Про що, до речі, він не втомлюється нагадувати. А звати мене Раймун Фосовей.
— Мої вітання. Чи ви з вашим братом битиметеся на турнірі?
— Він битиметься напевне. Мої ж прагнення поки що марні: я лише зброєносець, а не лицар. Братик обіцяв був висвятити мене в лицарі, та зараз каже, мовляв, я ще не дозрів.
Раймун мав не надто гоже обличчя, приплюснутий ніс, коротке шорстке волосся, але усміхався приязно і щиро.
— А ви, мабуть, хочете кинути виклик комусь із поборників діви. Цікаво, на чий щит впаде ваш удар?
— Мені байдуже, — відповів Дунк згідно лицарського звичаю, хоча байдужим лишитися аж ніяк не міг. — Однак до третього дня турніру я на поле не вийду.