Заплотний лицар

Мартін Джордж

— А оце чого тут?

— Я виправ, — відповів хлопець. — Попорав коней, запалив багаття, спіймав рибу. Поставив би й намет, але не знайшов.

— Онде мій намет. — Дунк махнув рукою над головою, показуючи на гілля високого в’язу, що нависало шатром.

— Це дерево, — відповів хлопчик, анітрохи не вражений побаченим.

— Справжній лицар не потребує іншого намету. Краще спати під зірками, аніж нюхати кіптяву в наметі.

— А якщо дощ?

— Дерево закриє від дощу.

— Дерева пропускають воду.

Дунк засміявся.

— Справді, пропускають. Гаразд… правду кажучи, в мене бракує грошей на намет

чи шатро. А ти краще перегорни рибу, бо знизу спалиш, а згори лишиш сирою. Не буде з тебе доброго кухарчука.

— Був би. Якби я схотів, — відповів хлопець, але рибу перегорнув.

— Де твоє волосся? — запитав його Дунк.

— Маестри зголили. — Раптом усвідомивши, малий натяг каптура темно-бурого кобеняка на голову.

Дунк чув, що таке роблять, коли лікують від вошей, волосяної шашелі та інших хвороб.

— Ти хворий, абощо?

— Ні, — відповів малий. — А як вас звати?

— Дунк.

Підле створіння зареготало так, наче почуло щось найкумедніше в світі.

— Дунк?! — перепитав малий. — Зацний лицар пан Дунк? Ні, лицарів так не кличуть. Ну хоча б Дункан, абощо?

А чи й справді Дункан? Старий, скільки знав, називав його просто Дунком, а життя до служби в старого він пам’ятав поганенько.

— Так, Дункан, — відповів він. — Пан Дункан з…

Дунк не мав ані прадавнього імені, ані родовитого дому за плечима; коли його знайшов пан Арлан, він жив у провулках Блошиного Подолу і під’їдався у тамтешніх гидких харчівнях. Ані батька, ані матері він не відав. То що ж відповісти? «Пан Дункан з Блошиного Подолу»? Не надто шляхетне ім’я. Хіба що прозватися паном з Грошодубу. Але раптом хтось запитає, де він — той Грошодуб? Дунк ніколи там не бував, а старий не мав охоти розповідати.

Він зморщив лоба на хвильку, а тоді зметикував:

— Пан Дункан Високий.

На зріст він таки був високий, хто б казав. Та й прізвисько досить гучне, цілком лицарське.

Але малий розважив інакше.

— Не чував я щось про такого лицаря, Дункана Високого.

— Хіба ти знаєш усіх лицарів Семицарства?

Хлопець кинув у відповідь зухвалий погляд.

— Усіх, які чогось варті.

— Я не гірший за інших. І покажу це всім на турнірі. А ти маєш якесь ім’я, злодюжко?

Хлопчик повагався.

— Яйк, — відповів він нарешті.

Дунк сміятися не став. Голова в малого справді скидалася на яйце. Малі хлопчаки бувають жорстокі до інших. Так само, як дорослі.

— Яйку, — відповів він, — мені б слід було відлупцювати тебе до крові та відіслати геть. Але правду кажучи, мені бракує не тільки намету, але й зброєносця. Тож присягнися коритися моїм наказам і лишайся при мені на час турніру. А там побачимо. Якщо виявишся вартий свого харчу, то матимеш одяг на спині та їжу в животі. Хай одяг буде з ряднини, а їжа — солонина і тараня… ну хіба що оленина, коли лісників поруч нема… та голодний і холодний не ходитимеш. До того ж обіцяю не бити тебе марно.

Яйк вдячно посміхнувся.

— Красно дякую, вельможний пане.

— Називай просто «паном», — виправив Дункан. — Я ж не вельможний господар чи князь, а заплотний лицар.

Він спитав себе, чи бачить його згори покійний старий. «Я вчитиму малого лицарської науки так само, як ви, пане, вчили мене. Він хлопець меткий, і одного дня сам зможе стати лицарем.»

Малий таки недосмажив рибу всередині, та й кістки не всі

повитягав, але проти твердої солонини то була розкішна учта.

Яйк скоро заснув коло згасаючого вогню. Дунк лежав на спині неподалік, підклавши під голову чималі долоні, й дивився у нічне небо. З турнірного поля, за верству звідти, долітали звуки музики. На небі всюди сяяли зірки — тисячі й тисячі. Одна впала, поки він дивився. Прокреслила яскравий зелений слід на чорному небосхилі, та й згасла.

«Коли падає зірка, вона приносить щастя тому, хто її бачить», подумав Дунк. «Інші лицарі у своїх шатрах та наметах бачать самий шовк замість неба. От і дістанеться усе щастя мені самому.»

VI

Вранці він прокинувся від півнячого кукурікання. Яйк нікуди не дівся — спав собі під кунтушем старого лицаря. Початок добрий: хоча б не втік уночі. Дунк тицьнув його носаком у бік, щоб прокидався.

— Піднімайся. Час працювати.

Хлопець швидко підскочив, протираючи очі.

— Допоможи засідлати Бистроніжку, — наказав Дунк.

— А поснідати?

— Є шматок солонини. Отримаєш, як упораєшся.

— Краще вже конятини, — пробурчав Яйк і додав, — пане.

— Роби, що кажу, бо снідатимеш копняками. Неси гребінці, вони у саквах. Так, у отих.

Разом вони добре вичухали гніду кобилку, накинули їй на спину краще сідло пана Арлана і добре затягли попруги. Дунк зазначив про себе, що Яйк працює швидко і спритно, коли вже береться до справи.

— Я надовго, — мовив він до хлопця, сідаючи в сідло. — А ти сиди тут, порайся у таборі. І дивись мені, щоб інші злодюжки не пхали сюди носа.

— Дасте меча, щоб їх відганяти? — запитав Яйк. Він мав сині очі, помітив Дунк. Дуже темні, волошкові. Чомусь на лисій голові вони здавалися велетенськими.

— Не дам, — відрізав Дунк, — досить з тебе і ножа. Дивися, щоб був на місці, коли я повернуся, чуєш? Якщо обікрадеш мене і втечеш, то я тебе під землею знайду, присягаюся. Вистежу з собаками!

— Ви не маєте собак, — спокійно зазначив Яйк.

— То позичу, — відказав Дунк. — Задля тебе не пошкодую.

Він повернув Бистроніжку в бік луки і рушив баскою ристю, сподіваючись, що погроз буде досить, аби втримати хлопця від злодійства. Не рахуючи одягу на плечах, обладунку в саквах і кобили під сідницями, все земне майно Дунка знаходилося у таборі. «Я дурний, що довірився хлопцеві», подумав собі Дунк, «але ж і старий колись довірився мені. То, може, його надіслала Вишня Мати, щоб я міг віддати борг?»

Перетинаючи поле, він почув стукіт сокир від річки, де теслі збивали перегорожі для кінного бою та високий поміст для шляхетних глядачів. Пахолки ставили ще кілька нових шатрів, а прибулі раніше лицарі відсипалися після нічної гулянки або сідали снідати. Дунк унюхав дими багать, пахощі підсмажуваного м’яса.

На північ від луки текла річка Кучерявка — вітка могутнього Мандеру. За мілким бродом лежало містечко та замок. У своїх мандрах зі старим лицарем Дунк бачив немало базарних містечок. Це було гарніше за багато інших. Його чистенькі білені хатки, криті соломою, вабили затишком. Коли Дунк був малий, то часто думав: якби ж поселитися у такому місці, мати дах над головою, прокидатися щоранку в тих самих стінах. «Може, ще й поселюся. І Яйк теж. Всяке трапляється. Ставалися з людьми й дивніші речі.»