Буба
Шрифт:
— Ото ж бо! — дідусь глянув на Маньчакову, як прокурор. — А вам відомо, як він почувається в цьому своєму одороблові? Скільки гідності втрачає щодня в цій бляшанці, зробленій у країні, якої вже навіть на картах світу немає? Її навіть завести нормально не можна!
— Він вам теж скаржився на цей карбюратор? — здивувалася пані Віолетта.
— У цьому не було потреби, — дідусь скористався моментом загальної неуважності й забрав собі вареника з материної тарілки. — Усі це знали. Весь мікрорайон! Тільки ви вважали, що пан
— Але ж це неправда! — здавалося, Маньчакова ніколи не перестане рюмсати. — Я ж збирала гроші на нову машину! Це… повинно було стати несподіванкою й тому…
— А тепер самі маєте сюрприз. Мабуть, пан Вальдек уже підшукав собі якусь гарненьку жіночку з «Толедо»…
— З Толедо? Ми ніколи не були в Толедо.
— Я мав на увазі машину.
— А-а-а, — зі зрозумінням кивнула пані Маньчакова. — Машина з Толедо…
— Нічогісінько ви не тямите. Дивно, як ви могли двічі виграти в нас у бриджа…
— Як це двічі? — обурилася Маньчакова, але ненадовго.
— Зрештою, це неважливо, — співчутливо додав дідусь, — яка різниця, два чи три? Яке це має значення, якщо ми більше ніколи… разом…
Нову зливу сліз Маньчакової зупинив дзвоник. До кімнати вбіг її чоловік із сяючими очима й у розхристаному пальті.
— Я знав, що застану тебе тут, кохана, — солодко проказав Маньчак до остовпілої дружини. — Ти в мене найрозумніша на світі! — Сів біля столу й прикипів очима до порожнього полумиска з-під вареників. За мить продовжив.
— Найрозумніша… Отож, стою я на перехресті й чекаю. Блимає світлофор, і той навпроти, у «Сеаті», раптом рушає. Якраз на наш «Трабант»… І що відбувається? «Сеат Толедо» розбитий! Увесь передок на друзки! А наш «Трабант», дорогенькі мої, цілісінький! І я цілісінький! — він обвів присутніх поглядом звитяжця й ніжно обійняв Маньчакову. — Якби не моя дружина, справжній автомобільний експерт…
— Я краще за неї знаюся на «Сеатах», — спростував його слова дідусь, який ніколи не проґавив можливості, аби похвалитися.
Пані Віолетта сиділа, приголомшена новинами. І лише тоді Маньчак зосередився на ній.
— Кохана, — ледве прошепотів він, — що трапилося, що ти… ну така не дуже вбрана?
Відповіддю йому стали радісні сльози. Бо Маньчаковій уперше в житті було однаковісінько, вбрана вона, чи ні.
— Певне, для щастя одяг не такий і важливий, — подумала Буба. — Турецький святий з відомої примовки, виходить, був справжнім щасливчиком, — зітхнула вона.
НІКОЛИ НЕ ВІР ШАХРАЯМ!
Цікаво, що б ми робили, якби тут не було телевізора, думала Буба, дивлячись на своїх рідних, утуплених у блакитний екран.
Кожен з них по-іншому сприймав зміст, що з’являвся у вигляді барвистих картинок. Дідусь нетерпляче чекав на результати розіграшів спортлото. Вовтузився в кріслі, мов нетерплячий учень, і голосно
— Тату, можна їсти трохи тихше, — картала вона його, хоча скандал між лівими й правими, який розпочинався на очах родини, цікавив виключно батька.
— Марисю, будь ласка… — озивався батько після кожного материного зауваження.
Таким чином усі прекрасно діяли одне одному на нерви.
Якби дідусь не їв яблуко, — думала Буба, — у нашій вітальні перебували б виключно чужі люди. Ті, що на телебаченні. І лише їм дозволили б репетувати безкарно на нашій приватній території. Невже дорослі ніколи не замислюються над проблемою непроханих гостей, — посміхнулася Буба подумки. Ясно, що депутати, які дискутували на телеекрані, зовсім не відповідали її уявленням про родинну зустріч за столом. Батько навряд чи захотів би випити свій улюблений коктейль у їхньому товаристві. Проте зараз він тупо дивився на галасливих ораторів і вочевидь підтримував одну зі сторін.
— Тату, — прошепотіла Буба, — хіба те, про що вони зараз дискутують, для нас важливе?
— Дуже важливе, донечко, — батько заговорив з міною вчителя-всезнайки. Бо ті, незалежно від того, знають вони щось, чи ні, завжди мають розумний вираз обличчя.
— А що нам з того, що депутати замінять цього голову Пенсійного фонду? — продовжувала розпитувати Буба.
— Ну-у-у, може безпосередньо й нічого, але кожен поляк повинен усвідомлювати… знати… хто впливає на його пенсію. Канон економічних знань… — почав заводитися батько, але дідусь заперечив.
— Гівна все це варте, Бубо. Наприклад, на мою пенсію впливають твої батьки й квит! Ніколи не вір шахраям.
— Батьку, невже не можна обійтися без непристойних виразів! — мати нервово ворухнулася в кріслі. — Люди придумали стільки чудових відповідників…
— До слова «гівно»? — здивувався дідусь. — Уперше чую, Марисю. Наведи-но мені який-небудь чарівний відповідник до цього слова, і я охоче його використовуватиму.
— Та вгамуйтеся! — батькові урвався терпець. — Тут вирішується наше майбутнє, а ви про гівна.
— Бо наше майбутнє буде саме таким. Гівняним, — задоволено процідив дідусь, і про всяк випадок подався по наступне яблуко.
— Як я люблю такі вечори, — мати блаженно потягнулася в кріслі й підібгала ноги. — Просто чудово, що можна бодай на хвилинку не думати про цю життєву гонитву й поспілкуватися з рідними.
— З рідними? — щиро здивувалася Буба. — Ми вже довгенько спілкуємося з телевізором. До того ж, очима.
— Ой, Бубо, — дорікнула мати. — Ти стаєш дріб’язковою, як твій дідусь. Іноді тиша краще єднає людей, аніж слова. Це мистецтво розуміти без слів, — закінчила вона, задоволена зробленим моралізаторським висновком.