Буба
Шрифт:
— То я вже піду, — пробурмотіла Буба, — повторю часи з англійської… Спасибі за сніданок… Давно він мені так не смакував, — серйозно мовила вона, обмінюючись усмішкою з Бартошовою.
— Мабуть, я боягузка, — думала Буба, збираючи рюкзак. — Я так боюся, що все добре й приємне раптом обірветься, як стара стрічка з фільмом про кохання. І мене охоплює страх, що я не побачу хепі-енду. Моменту, на який чекає кожен. Іноді ціле життя, а інколи протягом кількох днів, що здаються цілим життям.
— Тримай другий сніданок, — виросла на порозі
Як добре, подумала дівчина, бо другий сніданок, приготований Бартошовою, віддавна був улюбленим почастунком Адася.
Телефон дзеленчав так довго, що Буба засумнівалася, чи вдома є хтось, крім неї. Неохоче рушила до апарата, відриваючись від довжелезної формули, мудрованої, як молекули прального порошку. На її подив, усі сновигали недалеко від телефону, але поводилися так, наче він узагалі не дзвонив.
— Мене немає, — тоненьким голосом попередила мати. — Мене просто немає. І невідомо, коли повернуся.
Буба відчувала, що мати доручила їй важливу місію. Батько зайняв стратегічну позицію у вітальні. Удавав, що читає газету, але насправді не спускав очей з апарата. Коли донька підняла трубку, перестав прикидатися, буцім читає.
Буба знехотя кинула коротке «алло», весь час відчуваючи, що ціла родина зосередилася на виразі її обличчя.
— Мені дуже шкода, але мами немає. Ні, немає, і невідомо, коли повернеться.
— Моя кров, — дідусь із гордістю поглянув на батька. — Бреше, як по нотах. У мене самого не вийшло б краще.
— Гаразд, передам, — погодилася Буба, шукаючи очима маму. — Ні. Не забуду, — запевнила вона. Щойно поклала слухавку, як мати підкликала доньку до себе.
— Це хтось зі знайомих, Бубо? — запитала байдужим тоном.
— Так, — Буба відкинула чубчика, який уперто ліз їй в очі. — Це ксьондз Корек. Питався, коли повернешся й просив, щоб ти передзвонила.
— Ксьондз Корек? — мати застигла. — І ти сказала йому, що мене немає? Ти збрехала ксьондзові? — не могла повірити вона.
— Я не збрехала, — спростувала Буба, — а лише виконала твоє доручення.
— Але ж, дитино! — мати приготувалася до фронтальної атаки, яку зупинив спокійний голос дідуся.
— Це не Буба, а ти, Маріє, збрехала ксьондзові. Бубо, — рішуче додав він, — ходи до мене, я наказую тобі грати. Негоже, щоб ти не отримала жодної винагороди за те, що згрішила, виконуючи завдання. Ми йдемо перекинутися в карти.
Дідусь сердито глянув на доньку й зятя.
— А ви, любі мої, розробіть подальший графік брехень, але без моєї онуки, — додав він із притиском.
І, о диво, батьки знічено мовчали. Ніхто з них не заперечив, коли Буба і дідусь з гідністю залишили вітальню. Перш ніж зникнути за дідусевими дверима, Буба обернулася й промовила до присутніх:
— Якщо до мене хтось дзвонитиме, скажіть, що я вийшла. І що ви не знаєте, коли я повернуся.
Олька
Буба послужливо підсунула їй торбинку з горіхами в шоколаді.
— Ти відмовилася від ролі аноректички? — спитала вона, дивуючись сестриному апетитові.
— Це не я, — похмуро відказала Олька, — це режисер відмовився. Від телесеріалу. А через те, що він мене ошукував, я не встигла погладшати перед наступним кастингом. Шкода, — зітхнула вона. — Можна було відхопити цілком пристойну роль.
— У чому? — увічливе зацікавлення Буби здавалося Ольці природним. Вона була впевнена, що її доволі посередня сестра мріє про схожу кар’єру.
— У фільмі. Повнометражному, — Олька глянула на Бубу й дійшла висновку, що та все ж занадто дурненька, щоб оцінити важливість такого факту.
— Не будь така таємнича. Який це фільм? — Буба непомітно глянула на годинника й великодушно виділила для Ольчиних пояснень аж п’ять хвилин.
— Ти повинна була вже чути про нього. Йдеться про «Летаргію», драматичний образ наркоманії серед польської молоді із середнього класу.
— Здається, у Польщі ще немає середнього класу? — заперечила Буба.
— Але буде, — уперто заявила Олька, поїдаючи останнього горіха.
— Ти підходиш на роль наркоманки. Ти така нещасна…
— Там будуть справжні наркомани. Я мала грати гладку сестру однієї дівчини, але я не досить гладка.
— І що тепер буде? — П’ять хвилин, призначені для спілкування з Олькою, невблаганно минали.
— Тепер я відкриваю власне агентство.
— Що я чую? — дідусь тихенько підкрався до крісла. — Моя онука, замість виховувати сина, відкриває якесь казна-що! Оце матуся зрадіє!
Олька, як і личить справжній актрисі, блискуче вдавала, що дідуся немає ані біля крісла, ані взагалі в кімнаті. Вона продовжувала говорити виключно з Бубою.
— Я хочу зайнятися розкруткою молодих акторів. Пропонуватиму їм роботу в різних режисерів, а останніх переконуватиму, щоб запрошували на зйомки моїх підопічних…
— Ідея непогана, але цьому треба якось учитися? — Буба з недовірою похитала головою.
— Треба мати кебету й зв’язки, — Олька зверхньо посміхнулася, — а це в мене є. Я знаю практично всіх режисерів.
— Дійсно! — кисло докинув дідусь. — Вони теж запам’ятали тебе, бо ти вічно випрохуєш у них «маленькі рольки», — останні слова він вимовив особливо в’їдливо.
Олька аж затрусилася.
— Я перепрошую! — злісно засичала вона. — І нагадую, що я прийшла сюди не радитися.
— А де Францішек? — невинно поцікавився дідусь. — Ніхто тут сьогодні не репетує й не скиглить…
— Францішек у дитсадочку. Ми дійшли висновку, що так буде краще, — Олька втратила свою нещодавню самовпевненість. Було видно, що вона сумнівається в правильності прийнятого рішення.