Буба

Космовська Барбара

Вимовляючи слово «різні», вона багатозначно глянула на свого чоловіка.

— От-от, — той одночасно скінчив думку і яєшню.

— Сподіваюся, що Буба теж вам колись забезпечить спокійну старість, — дідусь уперше того ранку заговорив. — І що вона не шкодуватиме вам копійок на аспірин та памперси. Бо, власне кажучи, це ж єдині потреби, коли людині за сімдесят, еге ж?

Пан Генрик підвівся з-за столу і з гідністю зняв серветку. Жбурнув її на тарілку зі слідами яєшні й спокійно вийшов геть. Бартошова провела його поглядом

і, недовго думаючи, схопила дідусів чай і рушила за стареньким. Мати з батьком залишилися наодинці зі своєю ідеєю та варенням. А також із вільним часом, який, здавалось, був даний на те, щоб подумати, чому це так раптово, без жодної причини, вони безповоротно втратили гарний настрій та апетит.

Буба повернулася пригнічена й мовчазна. Торбину з кедами жбурнула до шухляди, а спортивний костюм недбало кинула на бильця «Людовика». Так, немов костюм завинив.

— Погано? — лаконічно запитала Бартошова, прибираючи шорти й білу футболку.

— Погано, — погодилася Буба. — Я отримала одиницю із забороною виправлення.

— Як це, із забороною виправлення? — дідусь стояв у передпокої, збентежено зазираючи онуці в очі.

Колись дідусь був футбольним фанатом, але відколи польська збірна не демонструвала жодних успіхів, він обмежився тим, що вболівав за Бубу.

— У Шварценеґера не можна виправлятися, — дівчина силкувалася посміхнутися, але в неї не вийшло. — Сказав мені, що я можу навіть на голові стати, оцінку він не змінить.

— А за що ця одиниця?

— За стійку на голові.

— Ти не стала?

— Стала, але криво. Крім того, я боюся ставати! Усі бояться й мають довідки від лікаря. Тільки Каська, Каміла і я вправляємося на фізкультурі. Разом ми отримали трійку.

— А решта? — допитувався дідусь.

— А решта плескала в долоні. Крім Йольки. Вона просто з мене реготалася, і це було найгірше.

— Я поговорю із цим, як там його…

— Шварценеґером? Облиш, дідусю! Це однаково, що говорити з горою м’язів.

— Я правильно почула? — у дверях кабінету стояла мати в легенькому халатику. — Ви заговорили, щоб обмовляти з Бубою вчителів? І вам не соромно?

— А чого це мені має бути соромно? — спалахнула Буба. — Якщо я не купа м’язів? — Вона критично глянула на матір і докинула: — Бачу, ти теж не отримала би доброї оцінки. Ти занадто товста!

— Про що це вона? — перелякалася мати.

— Про твою фігуру, Марисю. І я такої самої думки, — увічливо відповів дідусь.

— А яке це має відношення до гімнастики? — пирхнула мати.

— Шварценеґер віддає перевагу худим. Вони не вправляються, бо сидять на дієті й непритомніють. На фізкультурі працюють здорові й отримують за це одиниці, — плаксивим тоном пояснила Буба.

— А що на це ваш класний керівник? Сподіваюсь, він у вас є? — мати глянула на доньку з певним зрозумінням.

— Авжеж, — сумно відповіла Буба. — Якийсь є. Мабуть, запропонує тобі на

батьківських зборах, щоб я вправлялася додатково.

— Обід, — Бартошова вирішила, що вони вже одне одному все висловили, і внесла полумисок з варениками, присмаченими підсмаженою цибулькою.

— …тому що найважливіше, Бубо, це мотивація, — пояснював онуці дідусь, — наприклад, задля таких вареників я й сам став би на голову…

— Щось давно Маньчаків не було, — пригадала собі мати за другою тарілкою смакоти з рум’яними шкварками. Вона робила все, щоб не бути в стилі Шварценеґера. — Я навіть подумала, чи не зателефонувати до них.

— Подзвони, звісно, — зрадів дідусь, — але після обіду.

Сигнал домофона примусив дідусеву ложку завмерти над полумиском. Проте він швидко й жадібно наповнив власну тарілку.

— Накаркала! — кинув він тоном ворожбита.

На превеликий подив присутніх у дверях вітальні стала Маньчакова. У звичайному светрі й нормальній куртці. Зі скуйовдженою зачіскою, але вкладеною життям, а не перукарем. І зі сльозами на очах.

— А ми якраз про вас говорили, — лагідненько озвався дідусь. — І от на маєш, яка телепатія. Про Маньчаків помовка, а Маньчаки — у дім.

Певне, дідусь невчасно вимовив ці слова.

Маньчакова глянула на всіх непритомним поглядом і заридала.

— Що трапилося, люба пані Віолетто? — дідусь схопився з місця, точніше ледве відірвався від своєї тарілки, і міцно обійняв Маньчакову.

Гостя не вгавала. І не хотіла відповісти, де її чоловік. Лише через деякий час вона трохи заспокоїлася й повідомила глибоким контральто.

— Покинув.

— Пан Маньчак? — перепитав дідусь.

Вона притакнула.

— Це ж треба, — дідусь спантеличився. — От бачите, як воно буває в житті… А ще декілька днів тому він так добре виглядав…

— Ви що, здуріли? — Маньчакова негайно урвала ридання й зневажливо подивилася на дідуся. — Він… покинув мене! — ледве промовила вона й вибухнула новим плачем.

— А, це зовсім інша справа, — дідусь був незворушний. — Ну, що ж, люба пані. Це не вперше чоловік покидає кохану жінку задля ще більш коханої.

— Звідки ви знаєте? — очі пані Віолетти знову сповнилися сльозами. — А я… дурна… втішала себе, що це лише помста… що він повернеться і… і…

— Та де там. Не думаю, — дідусь сів, і наче нічого не сталося, доїв обід.

— Не повернеться? — Маньчакова присіла на стільці й вдивлялася в дідуся, наче в пророка. — Звідки вам відомо, що не повернеться?

— А якщо чесно, — дідусь говорив трохи невиразно, бо мав у роті вареника, — то що ви йому зробили?

Маньчакова опустила очі й почала м’яти носовичка.

— Ну ж бо, сміливіше! — дідусів голос залунав грізно.

— Я не дозволила йому продати нашого «Трабанта», — ледве вимовила вона побілілими губами, і носовичок помандрував до її розмазаного макіяжу.