Буба
Шрифт:
— Це ми з дідусем, — поспішила пояснити Буба. — Я подумала, що інші котики теж полюбляють молоко, — виправдовувалася вона перед невидимою сусідкою.
— Я теж про це подумала, — коротко відповіла пані Коропова, важко протискуючись між Бубою й дідусем. За мить Бубі здалося, що вони залишилися самі. Але це було не так. Навколо тарілочки, повної рибних делікатесів, і миски, по вінця наповненої молоком, зібралася ціла котяча компанія.
— Ну, що ж, — посміхнувся дідусь. — Інколи, Бубо, справді трапляються речі, яких не міг би уявити жоден
— Зате міг би Шекспір, — відказала Буба. — «Макбет», — додала вона, і з жахом пригадала, що завтра її чекає контрольна з польської.
— Чому ти так почервоніла, Марисю? — дідусь намагався делікатно розпитати доньку, яка сиділа в «Людовику» у важкій шубі й плакала. — Ну, скажи, дитино, — умовляв він, — що тебе так засоромило?
— Чорт забирай, дайте мені, батьку, святий спокій! — озвалася мати крізь сльози, проте виразно.
— Бубо, побалакай з мамою. Вона сидить у передпокої така зашаріла й, не знати чому, плаче.
— Мамо! — Буба перелякано притулилася до материних колін, обтягнутих джинсами. — Ти захворіла?
— Це мало бути турбо… — видушила мати, схлипуючи, — безболісне, швидке, з гарантією засмаги кольору свіжого персика, — ридала вона.
— Солярій?! — недовіра в Бубиному голосі зростала, як температура в сауні.
Мати винувато притакнула. Її червоне обличчя було реальним свідченням невдачі у справі вдосконалення вроди.
— Гарненька мені гарантія! — дідусь почухав голову. — Проте, Марисю, усе не так погано, — продовжував він, попри доньчині сльози. — Ти здобула ефект свіжого помідора. Це ж бо теж корисний овоч.
Мати дивом не спопелила свого батька поглядом і розплакалася ще дужче.
— Мабуть, тобі варто піти до лікаря, — запропонувала Буба. — Ти зовсім обгоріла.
— Де тато, — запитала мати, наче це він був спеціалістом з лікування опіків.
— Ще не повернувся.
— Коли він потрібний, його ніколи немає, — поскаржилася вона, ридаючи, бо вгледіла себе в дзеркалі.
— Краще тобі трохи охолонути до повернення Павла, — порадив дідусь, колупаючись сірником у вусі. — Мені здається, ти занадто рум’яна.
Бартошова визирнула з кухні. Глянула на господиню так само, як дивилася на неї протягом останніх двох тижнів, і похитала головою. Цей жест виявляв її зневагу до всього, що відбувалося віднедавна в домі.
— Найкраще поклади компрес на обличчя й ляж, — Буба вирішила діяти.
— Мені немає на чому.
— Якраз навпаки. Скидається на те, що невдовзі матимеш у своєму розпорядженні ціле подружнє ложе, — жорстоко сказав дідусь. — Я чув, як Павел говорив, що не повернеться на ніч.
— Як це на ніч? — мати на хвилину забула про опіки.
— Це безглуздя, — Буба намагалася притамувати черговий скандал. — Поспи, мамо, тобі стане краще.
— Я ж тобі пояснюю, дитино, що це неможливо. Я… Я можу лише сидіти. Я ціла попечена, — скаржилася вона, але дозволила Бубі заопікуватися нею й покірно подалася до спальні.
— Ти,
— Якби мені дзвонили… — звернулася мати до Буби, — якби дзвонили, — їй було дедалі важче говорити, — скажи, що…
— Ти поїхала, — Буба запропонувала ввічливо збрехати.
— Мені довелося поїхати, — додала мати, і зі зболеним обличчям тихенько зачинила двері до спальні.
До пізньої ночі Буба намагалася зрозуміти поведінку Леді Макбет, але, закутавшись пледом, дивилася не в текст драми, а на блискучу слухавку. Того вечора телефон мовчав як риба. Їй не довелося брехати. Нікого не обходило, чи її матері довелося кудись поїхати, чи вона згоріла на попіл у кабіні солярію. Ніхто навіть не хотів поцікавитися, чи все гаразд удома. І в цьому вона винуватила батька. А ще подумала, що дорослі поводяться як діти, коли сердяться одне на одного, й вирішила ніколи не дорослішати до кінця.
Якщо Буба й ненавиділа щось, то це були такі ранки, як нинішній. Вона тремтіла перед контрольною з польської, а крім того, її лякав порожній стілець батька й спухле мамине обличчя. Дідусь теж не втручався в чужі справи, що було на нього геть не схоже. Він сидів сердитий і байдужий. Бар тошова затуляла собою ціле кухонне вікно. Мовчала, як завжди. Тож зараз, у тиші, котра нависла над столом, її раптова потреба висловитися приголомшила всіх.
— Я йду! — проказала вона, дивлячись на матір.
— Ну, нарешті! — зрадів дідусь. — Нарешті ви вирішили говорити! А я вже боявся, що до скону не почую від вас жодного слова!
— Йду від вас, — закінчила Бартошова й знову замовкла.
Виделка випала з материних рук і брязнула на сяючі кахлі підлоги. Мати відсунула чашку з кавою, свіжі булочки й джем. Глянула на Бартошову й вийшла. З її кабінету почувся плач, майже дитячий, сповнений скарги й болю. Буба з дідусем також підвелися.
— Усе ж було краще, коли ви мовчали, — гірко заявив дідусь. — Ви готуєте здорову їжу, але отруту таїте в собі, — мстиво закінчив він і з грюкотом відсунув стілець.
— Ви ж не покинете нас зараз, правда? — Буба вдивлялася в Бартошову круглими від переляку очима. — Я сама не впораюся, — виправдовувалася вона крізь сльози.
— То не ти, дитинко, мусиш упоратися, — Бартошова загорнула Бубу у свій квітчастий фартух. — Хай інші почнуть думати головою, — додала вона басовитим шепотом. — І не бійся, — у Бубиному вусі загуло від почутої таємниці. — Я лише проводжу шокову терапію. Інакше це ніколи не закінчиться.
Буба пішла до школи з переконанням, що не все втрачено. Думала й над тим, що у вустах хатньої робітниці означало слово «це». Їй так хотілося, щоб вона не зрозуміла Бартошової, і навіть не здогадувалася, що та має на увазі. Але Буба знала, що таке «це», і раптом сильно, як ніколи, запрагнула, аби «це» скінчилося назавжди.