Диваки
Шрифт:
— Миколо-о, агов! — гукали, аж луна слалася понад річкою. — Може, тобі улов помогти перевозити?..
Він не озвався, лише чутно було, як веслом хлюпає по воді.
— Ну, хоч котикові-мурчику навудив? — спитали глузливо, коли підплив до причалу.
— Не журіться, і вашим кицькам дістанеться.
Витяг човна, прив’язав до пакола. Відерце, яке взяв для риби, стояло на кормі, прикрите сорочкою.
Та коли Микола зняв сорочку з відра, хлопці очам своїм не повірили: у відрі риби було більше половини.
— Де це ти наловив? — дивувалися.
— Як де? У річці,— мовив переможно Микола. — Там її багато, треба тільки вміти вудити…
Хлопці стояли над відерцем, і від захвату в них аж очі світилися.
— Це тобі просто пощастило, — насупився Олег.
— Нехай буде так, — усміхнувся той. — Хто вміє рибалити, тому завжди щастить.
— Ох і задавака ж ти! — осудливо хитали головами хлопці.— Побачимо, як завтра буде. А поки що давай порахуємо, скільки ти наловив!
— Справжні рибалки ніколи не рахують свого улову, — впевнено відповів Микола, одягнув сорочку, взяв в одну руку вудки й весло, в другу відерце і рушив додому.
І все ж таки Микола не збрехав. Наступного дня улов його був ще більший.
— Ну як, "пощастило" і сьогодні? — глузував із хлопців. — Диваки. Та коли б я захотів, пів-човна наловив би! Жалко, нікуди дівати. Он і так учора мама лаяла, що багато приніс, — насилу почистили.
Відтоді й повелося. Микола повудить у гурті біля берега, наловить трохи риби, потім пливе човном в очерети. А звідти повертається з повним відерцем.
Хлопці спершу думали, він просто краде рибу з чужих сажалок, у яких рибалки зберігають свої улови. Та якби крав, хтось неодмінно про це взнав би. Може, місце таке знайшов, де риба грає?
Теж ні. Попробували і самі в очеретах повудити — дарма, риба не брала.
Після цього вже повірили, що він справді знає якийсь секрет, і попросили відкритися їм.
Та Микола був невблаганний.
— Секрет діло таке, — сказав, — що коли його розсекречують, то він утрачає силу.
Навіть з своїм другом, Сашком, не поділився таємницею.
Хлопці сердились на Миколу, але злості своєї не видавали. Сподівалися, мине якийсь час, і він сам розповість.
Бач, так і вийшло, сьогодні вони все знатимуть!..
Раніше йшли на риболовлю поважно, статечно. Тепер з нетерплячки, щоб швидше довідатися про секрет, замалу не бігли, ще й Миколу підганяли.
Однак він чомусь не дуже поспішав одкриватися. Як прийшли до річки, заліз на човен, розмотав вудку й мовчки заходився рибалити.
Хлопці, щоб не бути надто вже настирливими, більше не квапили його, теж почали вудити, хто так само з човна, хто з берега. Нехай, гадали, ще трохи помнеться, вони підождуть, довше ждали, все одно йому нікуди діватися, розкаже. Та
— Куди ти?
— Туди ж, — кивнув на очерети.
— А секрет?
— Вернусь, тоді…— і поплив.
Повернувся десь за годину чи півтори і, як і раніше, з повним відерцем риби. Але це їх уже не здивувало. Здивувало інше — Миколині слова:
— Знаєте, хлопці, я подумав і вирішив поки що секрету не розкривати.
— Як? Ти ж обіцяв! — загули невдоволено,
— Правильно, обіцяв, — погодився Микола. — Але ж я вас просив тільки кашляти, а ви ще й сміялися з мене разом із учителькою.
— Сам винуватий! — сердито вигукнув Олег. — Не крути, давай розказуй. Бо інакше…
— Що "інакше"?
— Побачиш…
— Не лякай! Уже ляканий.
— Миколо, — підступив до нього Сашко, — тобі повірили, а ти… Нечесно так.
Та на Миколу ніщо не впливало. Стояв насуплений, сторожкий, міцно тримаючи в руці відер-це з рибою, наче боявся, що хтось у нього забере. Хлопцям просто незрозуміла, загадкова була така його затятість.
Як скінчилася б між ними сварка — невідомо. Саме тоді, коли спір досягнув найвищої точки, в небі раптом з’явився вертоліт. Прогуркотів над річкою й почав знижуватися па леваді.
— Дядько Дмитро! Дядько Дмитро прилетів! — радісно закричав Сашко, підхопив вудки, відро й побіг до вертольота.
Хлопці вмить забули і про сварку, і про рибу й також помчали слідом за Сашком.
Микола трохи постояв самотньо на березі, а тоді й собі подався на леваду. Важко було бігти з повним відерцем, веслом та вудками, одначе од гурту не відставав. А як порівнялися з вербами, якими була обсаджена левада з боку городів, навіть випередив усіх. Правда, тут і сталася та неприємна пригода, яка назавжди розвіяла Миколину рибальську славу.
Біля верб була прип’ята бабусі Антонючки коза. До появи Миколи вона лежала в холодку. Але як угледіла його з вудками і веслом, злякалась і кинулась тікати. Втекти кудись вона, звичайно, не змогла, а от Миколу перечепила мотузкою. З усього розгону гепнувся на землю, аж відерце покотилося по траві.
Підбігли хлопці. Підвели. Але що за чудасія?! Риби тієї на траві як кіт наплакав, і вся чомусь перемішана з ряскою і у відрі ряска.
Поглянули на Миколу і все зрозуміли…
Виявляється, ніякого рибальського секрету не було, а Микола дурив їх: запливав в очерет, натоптував відерце ряскою, а зверху клав свій улов, і виходило, ніби воно повне риби.
— "Треба вміти вудити"… — перекривив Миколу вкрай обурений Олег.
— Ну, чого ти сердишся? Уже й пожартувати не можна? Думав, що самі догадаєтесь, а ви, як маленькі діти, вірите й вірите…