Диваки
Шрифт:
Олег зі злості тільки носом засопів і попрямував до вертольота, з якого уже виходив із чемоданчиком у руці дядько Дмитро, старих Антонюків син.
Один за одним рушили й решта хлопців. Останнім плентався засмучений Миколиною брехнею Сашко.
А той іще довго лазив навколішки по траві й згрібав у відерце рибу з ряскою, яку щоразу після риболовлі приносив додому для качок.
Розділ восьмий
САМ ВИНЕН
Микола лежав горілиць за садком на купі сухого соняшничиння, заклавши під голову
Спершу ген там, десь навпроти колгоспних городів та лук, з’являвся у високості невеличкий димчастий клубочок. Якийсь час клубочок висів на місці, мовби прип’ятий невидимою струною до землі, потім поступово розбухав і з прозорого перетворювався на білий, наче ватяний. Коли ж виростав у здоровенний, як копиця сіна чи скирта соломи, клубок, струна не витримувала його, лопалася, і по небу пливла справжня хмарина.
"От добре видертися на неї і помандрувати світом, як на супутнику, — замріявся Микола. — Скільки всього побачив би згори! Та самому нецікаво. Ну, Кудлая можна було б узяти. Е, ні, Кудлая туди не затягнеш, побоїться. Краще із Сашком. Тільки й Сашко вже, мабуть, не захоче…"
Колись були ніби зв’язані докупи. І в школу, і з школи йшли разом, і на перервах, лиш продзвенить дзвінок, вони вже й поруч. А це мовби щось пробігло між ними. Ось уже третій день Сашко наче цурається.
Що завинив перед ним і перед усіма хлопцями, то вірно. Навіщо було їх обдурювати своїм "рибальським секретом"? Поводив би трохи за ніс, пожартував і годі. Тепер вони обізлилися. І на Сашка сердяться — бо дружок. Он як образив його позавчора Олег Шморгун.
Після уроків шестикласники залишилися переобирати раду піонерського загону і ланкових.
Піонервожатий сказав, що вибирати треба авторитетних піонерів, котрих усі поважають. Тоді Троць Віктор, єдиний у класі хлопець, який ніколи не цікавився риболовлею, встав і запропонував на голову ради загону Миколу. Його, мовляв, усі люблять за дотепні і незвичайні вигадки, тому й слухатимуться.
Шинкаренко Оля заперечила Вікторові. Вона заявила, що головою повинен бути не той, хто щось там вигадує, бешкетує, а той, хто добре вчиться, хто має гарну поведінку і хто справедливий.
Піонервожатий погодився з Олею. Головою ради загону вибрали Коломієць Світлану, бо вона і вчиться найкраще, і поведінка в неї відмінна, і справедлива, і душевна. З нею не тільки дівчата, а часто й хлопці діляться своїми таємницями.
Ланковими вибрали Троця Віктора й Шинкаренко Олю.
Потім дівчача ланка пішла на тваринницьку ферму, а хлопці — на конюшню, щоб розподілити між собою телят і лошат, яких зобов’язалися доглядати.
Чи були якісь суперечки під час розподілу телят — невідомо. А ось між хлопцями хіба ж така зчинилася сварка! Кожен, бач, хотів доглядати більших і кращих лошат, щоб можна згодом і поїздити на них.
Віктор як ланковий запропонував кинути жеребки. Микола
— Чого це мені?
— Ти ж боягуз! — сказав Олег.
— Боягуз? — почервонів од сорому Сашко. — Коли я чогось боявся, що ти мене так прозиваєш?
А хто із дупла витягнув гадюку? Хто? А хто на самісінький вершечок вітряка заліз?..
— Я не про те. Коней ти боїшся, ось що. А великих лошаків треба об’їжджати.
— Треба об’їжджати, то й буду! Тебе не проситиму.
— Ха-ха-ха!.. — зареготав Олег. — Диви, який зробився хоробрий! Опам’ятайся! Забув, як позаторік верхи катався…
Ні, Сашко нічого не забув.
Якось до них заїхав конюх дядько Михайло. Коня свого прив’язав у дворі до верби. Смирний такий коник, кожного підпускав до себе.
Зібралася біля нього дітвора. Той траву з рук дає, той скоринку хліба. А Сашко аж у сідло виліз.
І тут, де не візьмись, забіг у двір Олег із гур-калкою, що, коли нею крутнеш, гуркоче, як пропелер. Кінь злякався, рвонув повіддя і майнув із двору.
Сашко вчепився в сідло ні живий ні мертвий. На вулиці, де дорога круто повертає до річки, не вдержався, впав.
Коня насилу піймали, а Сашко з тиждень пролежав удома, поки очуняв, — так забився.
Після того побоювався сідати верхи на коней.
В якомусь іншому селі це, мабуть, нікого й не здивувало б, але в Лепехівці… В Лепехівці ти можеш боятися корів, кіз, навіть гусей чи індиків, тільки не коней. Лепехівка — село особливе, воно славиться верхівцями з давніх-давен. До війни всі призовники з Лепехівки йшли в кавалерію і неодмінно з своїми, колгоспними, кіньми. Тепер армія обходиться без кавалерії, і в артільній роботі коней майже зовсім замінили машини. Проте в колгоспі ще розводять багатенько коней, бо люблять їх. Ось чому в Лепехівці й понині і дорослі, і хлопчаки добре їздять верхи. Ото лише Сашко…
— Слухай, Олег, чого ти його ображаєш? — заступився за друга Микола. — А може, він і їздитиме. Хіба всі коні однакові? Он Ворон — хто на нього сяде, крім дядька Михайла? Ти який уже їздець, а теж боїшся навіть підійти близько.
— Так то жеребець! Про Ворона не йде балачка.
А Сашко ні на якого коня не сідає, бо страхополох. Ясно? Та що з вами теревенити, — відповів сердито і знову звернувся до хлопців: — Хто за мою пропозицію?
І Сашкові таки дісталися найменші лошата.
Микола хотів було віддати йому своїх, більших, однак той не згодився. І на нього, певно, розгнівався.
Оце й досі сторониться усіх, і Миколи теж.
Сьогодні Сашко навіть надвір не виходить. Мабуть, угледів його отут, на соняшничинні, і сидить, затаївшись, у хаті, щоб не зустрітись, не бачитись.
Микола встав із купи, погукав через дротяну сітку-огорожу:
— Сашко! Сашко!
Не озивався.
— Сашко-о! — погукав голосніше.
Тиша…
Невже пішов кудись так рано?