Диваки
Шрифт:
Та й Микола чомусь не поспішав віддавати Олі колосок, хоч вона вже й руку простягла за ним.
Олег узяв колосок, пильно обдивився його, підніс до рота і почав, як хом’ячок, відкушувати сухі вуса. Хрум, хрум, хрум — і він уже голенький.
— Ось! — переможно підняв колосок угору, щоб усі бачили.
— Молодець! — похвалив Микола, його обличчя засяяло, як повний місяць безхмарної ночі.
Олег хотів іще щось сказати, та не зміг. У роті в нього позастрявали остюки і боляче було навіть язиком повернути. Вони вп’ялися в язик, піднебіння, полізли
— Води, води… — ледь прошавкотів і кинувся до бачка з водою.
Саме в цю мить нагодився вчитель фізики, який чергував того дня по школі. Він завів Олега до біологічного кабінету й заходився витягувати остюки пінцетом.
Хлопці з’юрмилися біля дверей, прочинили їх, спостерігали, що там відбувалося.
— Ну як? — питали задні, яким за спинами з головами нічого не було видно.
— Харчить і плаче, — повідомляли передні.
— Сам набився… Я його не силував… — мимрив розгублений Микола, стоячи позаду всіх.
— Еге, "сам", — підливала масла у вогонь Оля. — Якби ти його не намовляв, він би не одкушував вуса. Ось ми тебе в газеті протягнемо…
— Протяга-айтє. Думаєш, злякався?
Коли вчитель повиймав усі остюки, Олег, мовби нічого й не трапилось, зайшов до класу, дістав з-під парти кусень хліба, намазаний маслом і медом, і заходився вминати його.
— От чортяка Микола — купив-таки мене!.. — бурмотів і посміхався.
Тільки Шинкаренко Оля, яка була членом редколегії стінгазети, не вгамувалася і таки здійснила свою погрозу. Через два дні вивісили черговий номер з карикатурами на Миколу і Олега. На першому малюнку довгий, як телеграфний стовп, Микола тримав повну шаньку з колосками, а загнузданий Олег, з хомутом на шиї, мов зголоднілий лошак, всунув у неї голову. На другому — Микола реготав, аж падав, а опецькуватий Олег ревів, і з рота його стирчали довгі вівсяні остюки…
…Микола виглянув із своєї схованки. Доки вони стоятимуть? Не наговоряться… Бач, як щебече та всміхається. А мати головою киває, мовляв, розказуйте, розказуйте.
Чи не про "дракона" оце саме вона розповідає? Певно, що про нього, бо й руками показує — така пащека, такий язик… Стільки через нього уже допалося натерпітися, та, мабуть, ще не все.
Минулого тижня дівчата шостого і сьомого класів па уроках праці поралися на шкільних дослідних ділянках. Викопували буряки і моркву, зрізали капусту, вилущували з грядок коріння кукурудзи і соняшників.
Хлопці майстрували нові клітки для кролів. Кожному хотілося постругати фуганком чи шерхебелем, попиляти ножівкою.
Хлопці-семикласники захопили весь інструмент, і шестикласникам довелося бути в них підручними: підносили дошки, подавали цвяхи, замітали стружки.
Миколі здалося це принизливим. І ось тоді в нього виник намір "віддячити" семикласникам за це.
— Пустимо на них "дракона", — зашепотів Сашкові і Віктору Троцю.
— Якого дракона? — не второпали ті.
— Потім узнаєте.
Щоб не бачив учитель праці Тихін Федорович, тихцем узяв шмат дикту, намалював на ньому якусь фантастичну голову, собачу —
"Дракона" почепили над дверима в комірчині, куди учні мали віднести столярний інструмент після уроку. Коли двері відчиняли, "дракон" роззявляв пащеку й висовував язика, мовби хотів гризнути того, хто заходив: хлопці прив'язали шворкою язика до дверей ручки. Смикнеш двері — шворка потягнеться й пащека розкриється.
Але у комірчину першим рушив Тихіе Федорович.
Що було б затримати його, спитати щось! Та хлопці, всі троє, зовсім потетеріли од несподіванки.
Учитель ішов задумливо, похиливши голову. Потягнув до себе двері, підняв голову і вздрів перед собою якесь чудовисько. Відсахнувля, причинив двері і тільки тоді зрозумів, що це хлопчата витівка.
— От додумались… Ти їм душу вкладай, а вони, бач, що витворяють… Хто це зробив? — повів очима, як свердлами, по школярах.
Учні мовчали, зиркаючи один на одного.
— Покажіте руки! — звелів Тихін Федорович.
Тут трійка й попалася, бо руки в них були, звичайно, у фарбі.
Дісталося тоді їм від Тихона Федоровича та Валентини Михайлівни, ще й на піонерському зборі.
Надворі почало сутеніти. З городів викотився місяць, ніби величезний жовтогарячий гарбуз. Війнуло прохолодою.
Микола хотів уже тихенько вибратися з кущів і прошмигнути додому іншою дорогою, аж почув: тупотить Валентина Михайлівна високими каблуками.
Наблизилась до кущів — йому видно її крізь зарості. Вся в зеленому: спідниця зелена, светр зелений, на голові берет теж зелений. Певно, з школи додому повертається або д у Будинок культури зібралась.
Замість того щоб простувати статечно, поважно, як це личить справжній учительці, вона йде, ніби якась сільська дівчина, — то листок на кущі зірве, то у рів загляне, ще й наспівує стиха пісню про червону руту. Рада, мабуть, що наскаржилася матері.
Раптом побачила на дорозі розлите молоко, стала, подивилася, рушила далі.
І таке Миколу зло взяло. Як тільки Валентина Михайлівна поминула його схованку, наче хто сторонній підняв йому руку, наказав узяти під кущем камінець і жбурнути не на неї, а просто їй услід. Камінець пролетів повз учительку і впав на дорогу попереду.
Валентина Михайлівна зупинилася, оглянулась навкруги, посміхнулася, потім підняла той камінець і рушила далі.
Коли вона зникла за поворотом, Микола викотив із кущів велосипед, почепив на руль порожній бідончик і помчав додому.
Повз Сашків двір проїхати не міг, завернув, хоч у вікнах було темно.
Натиснув на клямку, двері відчинилися, зайшов у хату. Почув — Сашко плаче.
Сидів на лаві біля вікна, схилившись на лутку.
— Чого ти? — спитав друга.
— Тата знову потягнув Шморгун до чайної,— схлипуючи, мовив Сашко. — "Ходім, — каже, — зуби пополощемо". Сьогодні тато зарплату одержав, тепер проп’ють усе…