Диво

Загребельный Павел Архипович

«Боже мій, боже! Чому опустив мене-став оддалеки від рятунку мого, від слів мого стогнання».

У Новгороді ніколи не знаєш, чи ти князь, чи не князь. Князеві належить право суду, але на князівському суді повинен бути посланець од віча. Судове мито ділиться наполовину між князем і общиною. До всіх князевих людей приставлені люди вічові. Князеві належить данина для прикорму дружин і челяді, для виплати Києву й утримання княжого двору, але збирати все те він повинен тільки через новгородців. Посадників у пригороди посилає Новгород, і князь не може їх зміняти. Взагалі нікого не міг змістити без згоди на те віча, на якому збиралися всі маєтні люди Новгорода: посадники, бояри, тисяцькі,

кінецькі старости, купці, боярські послуживці. Князь від своєю рукою дружину і все військо, але починати війну без згоди віча не може. Князь повинен дотримуватися всіх старих і нових угод, укладених Новгородом, і не заважати торгівлі. Сам може торгувати, але не через своїх людей, а через новгородців. Не має права набувати земельні угіддя й будь-яку нерухомість ані собі, ані жоні, ні дружині. Почувався непевно, був просто тимчасовим гостем у цьому багатому й буйному місті, сидів на своєму княжому дворі або в Ракомі, яку отримав у дарунок од Коснятнна, міг, щоправда, вирушати в об'їзд земель і пригородів, щоб вершити проїзний суд, на який мав неподільне право, але тим і обмежувалися всі його самостійності.

На додачу до всього Ярослав ще мав хирляву, старшу за себе жону - чеську князівну Анну, з якою мусив одружитися за велінням Володимира, що тим самим забезпечував собі спокій від найближчих сусідів. Анна не могла звикнути ні до страшних морозів, од яких лопалися дерева в пущах і лунко гахкала перемерзла крига на озерах і ріках, наганяли на неї хворощі затяжні осінні дощі, наводили сум розбагнені шляхи. Не було радощів ні їй у цій землі, ні Ярославові од такої жони. Єдиний син од Анни Їлля теж ріс, як і мати, слабосилий і нікчемний. Серед рум'яних боярчат виглядів якимсь здохляком. А вже що казати про Анну в порівнянні з білотілими пишними боярськими жонами, з жоною Коснятина, який слідом за батьком своїм Добринею не гнався за високою породою, а вибирав жону по тілу та вроді, як оті найманці варяги, що приходили на службу до Ярослава з-за моря з своїми подругами - русокосими, міцноногими красунями, про кожну з яких можна було б сказати словами з псалтиря.

«Врода розлилася по губах твоїх».

Князь був нещасний у всьому, але звертався тільки до бога, до нього самого:

«Споглянь на горе моє і на труди мої і прости всі гріхи мої».

Але й посадник Коснятин так само почувався зле. Був мовби й князь і водночас не був ним. Бо ж Добриня, поки не присилано до Новгорода Вишеслава, проголошений був за князя, І ніхто не відбирав того звання, яке дається назавжди, на весь рід, на всі його коліна. Раз так, то й Коснятин князь. Опріч того, вважався двоюрідним братом, браточадом, великому князеві Володимиру - отже, князь? Але на місце Вишеслава прислано Ярослава, який вважається князем Новгородським, хоч, властиво, е тільки племінником Коснятиновим. Отож - хто вищий?

Вихід був єдиний, хоч і найтяжчий: спровадити Ярослава з Новгорода, але так добре спровадити, щоб сів той відразу на київському столі за великого князя, та ще й сів за поміччю новгородців, за що мав віддячити належно, найголовніше ж - вибратися звідси назавжди і назавжди звільнити Новгород від присиланих з Києва княжат.

Коснятин сказав про це Ярославові з своєю посмішкою на мальованих червоних губах, але сказав не прямо, а наздогад:

–  Новгородська земля велика й багата, але все відбирає в тебе, княже, великий князь, батько твій.

–  Не все, знаєш добре, - відповів Ярослав, - з трьох тисяч гривен данини тисячу лишаємо собі.

–  Ледве стачає на прокорм дружини, - підхопив Коснятин, - а подумай, княже, якби ти мав ще й ті дві тисячі на додачу, що повинен їх щороку одсилати до Києва!

–  Гріх

іти проти отця свого, - суворо глянув на нього князь.

–  Можна б потроїти дружину, - вів своє Коснятин, - ніде ніхто не мав би такої дружини.

Ярослав одповів йому словами з псалтиря:

. «3лоба його обернеться на голові його, і насильство його впаде на тім'я його».

–  Якщо чоловік до тисячі гривен має ще дві тисячі,- засміявся Коснятин, - то він не лякається нічого в світі! Прощавай, княже! Вклоняюся твоїй мудрості!

Він більше не нагадував про цю розмову, але в кінці літа, коли треба було відсилати Києву щорічну дань, Ярослав покликав Коснятина до себе, довго ходив по просторій гридниці, перемірюючи її вздовж і впоперек, потім сказав:

–  Довго думав я, довго й тяжко. І велю так: не давати гривен Києву.

Коснявин мовчав, зляканий і зраділий. Тоді Ярослав підійшовзоке нього впритул, взявся за коштовне корзно, мовби хотів труснути посадника за груди, але тільки потримався, похмуро молвив:

–  Споряджай слів до князя Володимира з цією вістю!

A сам відправив певних людей до варягів, прикликаючи до У$ебе на службу найславнішого з них - Еймунда.

«Не згадуй про гріхи молодості моєї, ні про переступи мої, гадай мене по благодаті твоїй, задля доброти твоєї, господи!»

Ще довго сидів Ярослав над озеречком, ноги йому зовсім коцюбли в просиненій першими осінніми прихолодками воді, а він уперто не помічав того, ворушив губи в молитві, загинав ільці на руках, перелічуючи всі гріхи, неправди й кривди, заіні йому, його матері, його сестрам і братам батьком їхнім, іиким князем Володимиром.

Неподалеку між деревами знов замаячили верхівці. Поволі їздили його тілохранителі - варяги Ульв і Торд. Десь весь час кружляли довкола, відігнані князем, звиклі до його незваних примх, але не втерпіли, вирішили навідати свого хліщя. Іншим разом Ярослав би втішився вірності своїх панів, йому подобався мовчазний Ульв, що, мабуть, на сміх а одержав ім'я славетного скальда, про співучість якого відано в північних краях легенди; розважав князя і Торд, помолодший за Ульва, головне ж - балакучий безмірно, валачки його зводилися завжди до того самого: до дівчат, з яких він чомусь особливо вирізняв неодмінно білявих і тонконогих і часто навіть ганявся за ними по новгородських вулицях, за що новгородці недвозначно обіцяли поперебивати Тордові ноги.

Але няні князеві не хотілося бачити варягів. Він махнув їм рукою, щоб їхали геть, ті слухняно завернули коней, знову зникли в переліску.

І ще й ще сидів Ярослав над озерцем, перешіптуючи слова з священних книг і відчуваючи таку холодну самотність, хоч візьми та в воду.

Прив'язаний до найближчої берези князів кінь тихо поскубував траву, іноді скидав голову, прислухаючись до лісу, так ніби ждав повернення отої гарної низки верхівців або хоч двох вершників-варягів, знов виловлював м'якими губами трохи згірклу передосінню травицю, а коли вже нічого було більше вигризати, застояне тупнув копитом, голосно заіржав, нагадуючи хазяїнові, що вже час їхати або слідом за ловцями, або й просто собі додому.

Тоді Ярослав підвівся, труснув одним чоботом, другим, пересмикнув плечима від холоду, загнуздав коня, підтягнув попругу, молодо скочив у високе поцяцьковане сідло, смикнув за повід, не розбираючи навіть, за який - за правий чи за лівий, бо куди їхати, куди скакати - Ярославові було однаково.

Кінь радо зірвався з місця, поніс князя поміж деревами, вибираючи вже на свій конячий розсуд вільніший простір. Ярослав і далі був задуманий, і далі ворушилися його уста в молитвах.

«Лице мое запалося від смутку й постарілось задля всіх ворогів моїх».