Фауст

Гете Иоганн Вольфганг

МефістофельСьогодні ж, пане докторе, в обідЯ до своєї служби приступаю.Але – життям і смертю заклинаю —Розписку дай, щоб все було як слід.ФаустНавіщо ця формальність дріб'язкова?Не знаєш ти, що ми додержуємо слова?Тобі не вистачить хіба,Що слово дам несхибне, поки віку?Весь світ тече, хисткий без міри і без ліку,Мене ж затримає клятьба?Хоч, може, це й химера все —Але душа її приймає.Блаженний той, хто вірність в серці має,Він без жалю все в жертву їй несе.А звій пергамену, і підпис, і печаткаЛякає всіх, як хижий василіск;Там слово мертве од початку,Там владу мають шкура й віск.Скажи

ж мені, що треба взяти:Мідь? Мармур? Шкуру? Папірець?Різець, перо чи олівець?Як бачиш, вибір пребагатий! МефістофельУже засипав, як з лоток…Навіщо стільки тої мови?Бери абиякий листок,А підписатися – вточи краплину крові.ФаустНу що ж, і цей зроблю я крок,Коли вже в вас такі умови.МефістофельКров, бачиш, своєрідний сік.ФаустНе бійсь, що я угоду цю порушу:Мою нестримно пориває душуДо того, що тобі прирік.Даремно я себе дурив:Не більш од тебе я заважив.Великий дух мене зневажив,До тайн природи вхід закрив.Тепер порвалась нитка мислі,Науки стали мені ненависні.Тепер у вирі чуттєвих втіхЯ пристрасті пломінь заспокою,За чарівною пеленоюНабачусь див і чуд усіх.Риньмося сміло в часу прибій,В потік випадків і подій,Нехай і сміх, і плач,І щастя, й біль невдачПерехлюпуються, як хвилі рік:Лиш в русі проявить себе чоловік. МефістофельВ нас не питай, де міра й край:Всього досхочу, до жадоби.Бери, хапай, що до вподоби,І на здоров'я поживай.Лиш не губись, держися сміло.ФаустТа зрозумій, не в насолодах діло.В стражданнях радощі відчути я готов,Утіху – в розпачі, в ненависті – любов.Мій дух звільнивсь уже од пут науки,Чутким зробивсь до будь-якого болю,Вмістить в собі всі радощі і муки,Все те, що людству випало на долю.І глиб, і вись – все духом охоплю я,І втіху, й біль – все в серце уберу я,Щоб всім єством своїм з єством вселюдським злитисьІ разом з ним у безвість провалитись. МефістофельІ я жую вже ряд тисячолітьТой шмат черствий, мій друже милий!Ніхто з людей, з колиски й до могили,Старої закваски ніяк не міг стравить.Повір мені, для себе самБог сотворив цей світ як цілість;Він в вічнім світлі сяє там,Нам дав лиш пітьму, ну, а вамІ день і ніч послав як милість.ФаустКоли ж я хочу!МефістофельЦе воно!Але… тут є «але» одно.Мистецтво довге, вік короткий,Ти б мусив знати це давно.Нехай який-небудь поет солодкий,У мріях смілий, у серці кроткий,Для тебе аж у хмари зайде,Найкращі якості там найде;Ти будеш сміливий, як лев,І, як сайгак, прудкий,Як півдня син, яркий, палкий,Як сіверяк, кріпкий.І будеш ти зразком лицарстваІ водночас верхом лукавства,Зумієш пристрастю палатиІ розраховано кохати.Таку прояву високоснуЗначу я знаком мікрокосму. ФаустХто ж я такий, що досягтиЯ мрії людськості не можу,Якою душу я тривожу?МефістофельКінець кінцем, ти – тільки ти. [28] З мільйонів кучерів дістань собі перуки,На височеннії зопнися закаблуки,Але й тоді ти будеш – ти.

28

Кінець кінцем, ти – тільки ти. – Мефістофель прагне переконати Фауста в його суєтній, скінченній

сутності, яку легко задовольнити суєтним же, тоді як Фауст прагне наблизитися до «безкінечного» («Не став я ні на волос вищий, / До безконечного не ближчий»). Тут Гете наголошує на марності всіх майбутніх Мефістофелевих спроб задовольнити прагнення Фаустової душі, які лежать в царині нескінченного.

ФаустНе радує мене тих знань скарбниця,Що я збирав на протязі років…Я ніби й ріс – а добре придивиться,То духом я ні крихти не зміцнів;Не став я ні на волос вищий,До безконечного не ближчий.МефістофельМій друже, дивишся на речіТи якось надто по-старечи;Ні, треба діяти не так,Поки в житті ми чуєм смак.Кат знає! Руки, ноги маєш,І голова, і зад – все є…А те, чим вільно користаєш,То, може, скажеш, не твоє?Шестірку коней я впряжу,Коли купити їх до змоги,І, хоч людина, а біжу,Як звір двадцятьчотириногий!Мерщій покиньмо всі думкиІ в світ пориньмо навпрямки!Хто в мудрощі химернії заходить,Той мов осел, невдаха-довговух,Якого пустирем мара по колу водить,Коли кругом хвилює пишний луг. ФаустЗ чого ж ми почнемо?МефістофельМерщій відціль біжім!Та це ж катівня, а не дім!Себе ти тут даремно душишІ хлопчаків нещасних сушиш;Нехай сусіда цим живе,Товче, як знає, воду в ступі…Чи тим малим ти скажеш щось нове?Вони для того надто глупі.Ось чуєш, вже один іде!ФаустЯ не прийматиму нікого. МефістофельТа бідний хлопець довго жде,Невже ж і піде без нічого?Стривай, цей плащ і шапочка оцяМені якраз, здається, до лиця.(Перевдягається)На мене сміло покладайся,Я хлопчику скажу два-три слівця,А ти іди в дорогу вже ладнайся.Фауст виходить.Мефістофель(у Фаустовій довгій одежі)Зневаж лиш розум і знання —Найвище людське надбання;Хай дух олжі тебе охмарить,Дивами злудними обмарить, —Тоді робота нам легка…Йому діставсь на долю дух бентежний,Що мчить усе вперед, усе чогось шука,Рвучись кудись в простір безмежний,Од втіх земних він утіка.Втягну ж його в життя розпусне,У світ нікчемностей липкий,Хай б'ється, борсається, грузне,Нехай в ненаситі своїйЖадливими устами дарма ловитьПримарну їжу і пиття, —Коли б і не вдалось мені його підмовить,То він би й сам пропав без вороття.

Увіходить учень.

УченьУ цьому місті я новак,Сюди осміливсь завітати,Щоб мужа вченого пізнати,Якого тут шанує всяк.МефістофельВельми вдячний вам за цюю честь,Та таких, як я, немало єсть.Ви що, уже взялися за науку?УченьО, прийміть мене під вашу руку!Я з щирим серцем сюди прийшов,Є й грошенята, й свіжа кров.Довго мене не пускала мати,Та дуже хочу мудрість пізнати. МефістофельТоді на місці ви якраз.УченьПризнатись, сумно якось у вас:Усі ці мури, всі ці залиМені до серця не припали.Мов нежива оселя ця —Ані зела, ні деревця,А як за парту я сідаю —І слух, і зір, і ум втрачаю.МефістофельТа тут у звичці діло все.І немовля спочатку тежНе дуже радо груди ссе,А опісля – не одірвеш.Отак і вам – науки грудиЩодня смачніше ссати буде.