Федія

Мазоха Наталья Ивановна

Більше він не слухав заперечення свого учня. Він міцно стис Каролові руки в своїх, і пильно дивлячись чоловікові в очі, мовив:

– -- Силою Богів Світла і Добра, нехай моє стане твоє, і твоє служить тільки добру.

Яскравий спалах огорнув чарівників. Теймур від несподіванки прижмурився. Він мало розумів що відбувається, та розум наказував не втручатись. Він терпляче чикав поки на нього звернуть увагу. Яскрава хмара розтанула. Орнагул мов підкошений впав на підлогу. Останні сили покинули старого, а Карол від приливу великої сили вознісся майже під стелю. Якусь мить він приходив до тями. Теймур не витримав напруги, чоловікові було страшно від побаченого, і він закричав:

– -- Кароле, друже отямся!

Молодий чарівник розплющив очі. Повільно опускаючись до низу, він усвідомлював що відбулось. Орнагул зробив його наймогутнішим чародієм системи Алагір. Його чекає остання битва

зі злом. Від того хто переможе залежить доля всіх мешканців системи.

– -- Що тут відбувається? Що зі старим?
– -- схилившись над Орнагулом, засипав друга запитаннями Теймур.

– -- Це важко пояснити.

– -- А ти спробуй.

– -- Давай краще віднесемо вчителя до його кімнати, а поясню я тобі все згодом. Добре?

– -- Гаразд, я почекаю.

Чоловіки підняли старого чарівника, (він був легким як висохла билинка), і обережно щоб бува ненароком не завдати якоїсь шкоди, понесли. По дорозі вони зіткнулись з жінками.

– -- Що з Орнагулом?
– -- розхвилювалась Мілена.

– -- Все буде добре, він трохи втомився. Скоро прийде до тями.

Старого поклали до ліжка. Тума поправила подушки і вкрила його покривалом.

– -- Його не можна залишати самого. Я біля нього посиджу.
– -- сказала вона, і важко зітхнула. Не дивлячись на всі виправдання, жінка почувала себе винною у всьому що відбулось за останню добу. Вона змарніла і виглядала не набагато краще ніж непритомний Орнагул.

– -- Я теж залишусь.
– -- підтримала подругу Мілена.
– -- Ми вже зібрали все, що вам потрібно в дорогу. Залишилось лише перенести на корабель.

Жінкам теж хотілось відправитись на пошуки дітей, та за даних обставин це було неможливо. Від усвідомлення цього їм було ще важче. Прощалися поспіхом, намагаючись не завдавати одне одному ще більшого болю. Та все ж жінки не змогли втримати сліз. Ридаючи Тума простягла Каролові оберіг. Він мовчки надів його на шию, і міцно стис в широкій долоні. Перед очима зонову спливло обличчя донечки. Він ще раз міцно обняв на прощання Мілену, і разом з другом пішов на верфі, де на них вже чикав зібраний в дорогу корабель.

– -- Ви якраз вчасно. Ще б трохи і ми не встигли б за відпливом.
– --- прохрипів ще з далеку Пек.

Щойно чоловіки зійшли на борт, прозвучала команда піднімати вітрила, і судно почало повільно віддалятись від берега. Карол з Теймуром розгублено стояли на палубі не знаючи що робити далі.

– -- І все ж, це не правильно.
– -- почувся позаду глос капітана.

– -- Що саме?
– -- не зрозумів Карол.

– -- Корабель без імені. Так не повинно бути. Кожна посудина повинна мати ім'я. Це неписаний закон моря.
– -- відчувалось що Пек дійсно за це переживає.

– -- Тоді придумай.
– -- байдуже мовив Теймур.
– -- Мені зараз не до цього.

– -- Я поміркую.
– -- погодився капітан.

Мандрівка до острова Аммани пройшла без ускладнень і пригод. Здавалось що сама природа намагається допомогти. Світило сонце і віяв попутний вітер.

– -- Хиба ми мріяли про таку мандрівку?
– -- дивлячись на хвилі, наче сам до себе, мовив Теймур.
– -- Тут поруч з нами повинні були бути наші дружини і діти.

– -- Ця наша мрія обов’язково здійсниться! Ти лише вір у це. Ми, за ради наших родин, здолаємо будь які перешкоди.
– -- Карол поплескав друга по плечу.

– -- Я пам’ятаю, коли ми вперше зустрілись, то відчували одне до одного лише неприязнь. Якби мені, тоді, хтось сказав що ми станемо найкращими друзями, не повірив би.

– -- Наші долі міцно переплелись. Для мене ти не друг, ти брат мій. За ради тебе я життя не пошкодую. І впевнений, ти зробиш, якщо буде потреба, те саме.

– -- Навіть не сумнівайся!
– -- посміхнувся другові Теймур.

Самі не усвідомлюючи того, друзі поклялись у вірності один одному до самої смерті.

Темхус розгублено дивився на немовлят.

– -- Ну, і котра з них дитина чарівника?--- спитав він у жерців.

– -- Не знаємо. Діти були разом в одній кімнаті, і щоб не помилитися ми забрали обох.

– -- Ну добре. Відправте їх у стару фортецю і приставте охорону. Ще знайдіть їм няньку.

Жерці схилились у поклоні і без зайвих запитань вийшли. Темхус сів біля вогню. Дивлячись на ненажерливі язики полум’я, розмірковував: «Першу настанову Магри, я виконав. Та як знищіти в цих дітях все людське? Їм потрібний наставник, що зможе виховати їх в потрібному дусі.»

Наріта на хвилинку зупинилась щоб перевести подих. Важкий камінь тис на плече пригинаючи жінку до землі. Її тіло, все у синцях і подряпинах , ледь прикривав шмат брудної подраної ганчірки. За спиною почувся свист нагайки,

це наближався охоронець-наглядач, Наріта рушила далі. Вона, як і решта загублених душ, мала безсмертне тіло, але це не означало що воно не страждало від болю, холоду і голоду. Страждання не припинялися ніколи. Непосильний труд, нестерпні умови життя, і постійне знущання охоронців доводили до божевілля. Та яким би не було страшним це буття, ще страшніше було стати жертвою для Магри. Бо коли тіло згоряло у всепожираючому полум’ї, душа залишалася вічно горіти у вогняному тілі божества і цим підтримувала його існування. По різних причинах душі смертних потрапляли в цей проклятий світ. Одні віддали їх за золото, інші за талант. Вони без роздумів погоджувались на такий обмін не розуміючи,що людське життя лише мить, а служіння Магрі вічне. Та були тут і такі, які страждали за ради щастя рідних і коханих людей. Наріта була однією з них. Коли її діти захворіли на віспу і помирали від гарячки, ніхто не був у змозі їм допомогти. Тоді жінці порадили звернутися до темних сил. Там вона одразу отримала допомогу. Але ж якою ціною? Діти швидко одужали, та жінка не довго цьому раділа. Одного ранку вона вийшла на ганок, перечепилась і опинилась тут, в Світі мертвих. Вона давно втратила відчуття часу. Тому не могла знати як довго знаходиться на цій сплюндрованій планеті. Жінка не плакала, не кляла долю, не намагалась вимолити прощення у Богів Світла і Добра, як це робили інші. Та якби і молилась, навряд чи та молитва, з відси долинула б до них. Єдине за чим вона жалкувала, це те, що вже ніколи не побачить своїх дітей. Наріта пішла за наступним каменем, і помітила що до копальні навідались жерці. Вони приходили сюди лише по нові жертви для Магри. Один з жерців вказав на неї. Наріта мимо волі обернулась назад, в надії побачити когось за собою. Їй не вірилось що прийшли саме за нею. Та позаду нікого не було. Плакати і просити помилування марна спроба, і вона приречіно пішла з жерцями. Невдовзі Наріта зрозуміла, що її ведуть не до головного храму, а зовсім у протилежному напрямку. Це дало їй надію, що для неї не все скінчено. Ішли довго. Жінка ледь волочила стомлені ноги, та їй нір азу не дозволили перепочити, аж поки не зайшли до старого, колись розкішного, замку. все що відбувалось далі, було як у вісні. Наріті наказали помитись і передягтись. Стільки води вона не бачила з тієї миті як опинилась тут. Рабам воду давали раз на день, і то тільки кілька ковтків. Блаженство огорнуло її понівечене тіло. Та довго ніжитись їй не дозволили. Прийшов охоронець і велів іти за ним. Вузьким темним коридором він провів Наріту до невеличкої кімнати. Тут стояли дві колиски, в них плакали діти. Жінка здивовано дивилась на крихіток. Як ці маленькі, невинні створіння опинились тут? Вони ж не могли продати свої душі.

– -- Будеш їхньою нянькою.
– -- відповів на її німе запитання, охоронець.
– -- Якщо буде щось потрібно, звертайся лише до мене.

Наріта з розумінням хитнула головою. Охоронець вийшов, а вона одразу заходила коло дітей. Малечу треба було нагодувати і перевдягти. Ці крихітки нагадували жінці її власних дітей, і вона стала для них матір’ю. Вона не знала їхніх справжніх імен, тому називала як своїх --- Федію – Луна, а Севілу – Ніла. Все було б добре, якби не щоденні візити жерців. Темхус призначив їх наставниками для дівчаток. Діти їх боялись, особливо Луна. Вона тикала в наставників пальчиком і казала «кака». Няні великих зусиль коштувало заспокоїти її. Можливо як дочка чарівника, вона бачила їхню справжню подобу, та Наріта цього не могла знати. Та потроху, дівчинка призвичаїлись, і перестали звертати на це увагу, разом з нею заспокоїлась і Ніла. Малеча росла швидко. Жерці постійно казали їм, що вони діти Магри і повинні поважати і любити свою матір і повелительку. Вони вчили дівчаток канонам своєї віри. В цих канонах Магра була єдиним, всесильним божеством, і неповага до неї жорстоко каралась. Коли Луні і Нілі виповнилось по п’ять років, їм у перше дали до рук зброю. З того часу військові навчання стали щоденним обов’язком. Дівчата постійно були свідками нелюдського поводження жерців і охоронців з рабами. Темхус разом зі своїми поплічниками, намагались знищіти в них все людське, і перетворити на таких самих страховиськ, яв і вони самі. Бо коли останні людські почуття залишать їхні душі? Діти перетворяться на чудовиськ в людській подобі. Та все ж слуги темряви прорахувались, призначивши Наріту доглядальницею. Жінка розуміла що діти викрадені зі Світу людей, і потай розповідала дівчаткам хто вони насправді. Розповідала хто такі люди, і як хороше там звідки вони родом. Вечорами, заколихуючи Луну і Нілу, Наріта співала пісні, розказувала казки та легенди свого народу, дівчатка засинали з посмішками на милих личках. Та все ж просиналися в страшній реальності.