Федія
Шрифт:
– -- Друзі, це мені тільки здається що ми вибрали не кращій маршрут по цьому острові?
– -- спробував пожартувати, Теймур.
Він ледь ворочав язиком в пересохлому від спраги роті. Карол у відповідь криво посміхнувся:
– -- Я терпів до останнього, в надії що ми відшукаємо воду і якийсь прихист. Та даремно. Доведеться таки застосувати магію.
– -- Давно пора.
– -- погодився з ним Плато. А потім засоромившись своєї малодушності, додав: --- Я не за себе переживаю, за Хету. Вона дуже горда щоб зізнатися що втомилась.
– --
– -- прохрипіла у відповідь жінка, і на її вустах заграла ледь помітна посмішка.
Карол опустився навколішки, бо стояти вже не було сили, і простягши правицю до сонця, почав бубоніти заклинання. На небі почали утворюватись хмари. Негода швидко набирала силу. За кілька хвилин зірвався прохолодний вітер і пішов дрібний дощ. Мандрівники підставляли рятівним струменям розжарені обличчя, і жадібно хапали вологу потрісканими від спеки губами. Та несподівано, поряд пролунав тріскіт. Це розпечене на сонці каміння, і зненацька облите прохолодним дощем почало розколюватись і стріляти гострими сколками. Друзі попадали долілиць, прикриваючи голови руками. Вони наче потрапили під гарматний обстріл. Це тривало недовго, та поранень не вдалось уникнути. Хеті, кам’яний уламок, встряв в ліве плече. Каролові розсікло щоку. У Теймура була розбита нога трохи вище коліна. Лише Плато відбувся дрібними подряпинами. Чарівник не міг дивитися друзям в обличчя, відчуваючи за це провину. Як він не зміг передбачити того що трапилось? Та ніхто з присутніх йому не дорікнув за це. Лише Теймур потираючи поранину ногу, промовив:
– -- Тепер тобі доведеться ще нас і полікувати.
Карол, у відповідь, ствердно похитав головою. Затримка виявилась довшою ніж планувалось. Та нарешті вилікувані і сповнені сил друзі рушили далі. Невдовзі кам'яна пустеля скінчилась. Шлях стрімко спускався вниз в зелену долину. Там, серед дерев, виднілись якісь будівлі. Мандрівники поспішили вниз і сховалися в заростях.
– -- Як гадаєте, нас не помітили?
– -- пошепки спитав Теймур.
– -- Хто знає?
– -- здвигнув плечима Плато.
– -- Будемо сподіватись що ні. Пірати відчувають себе в повній безпеці. Не думаю що вони скрізь виставляють варту.
– -- висказався Карол.
– -- Треба підійти ближче і роздивитися що це за поселення.
Пролізши через густий чагарник мандрівники опинились на околиці невеличкого селища. Будинки тут були збудовані з глини і нетесаного дерева, дахи на них з сухої трави. Біля кожної будівлі чорніли клаптики обробленої землі, де витикалась нещодавно посіяна городина. Чулось кудакання курей, і блеяння овець.
– -- Мабуть тут живуть селяни. --- здогадався Плато.
– -- Цікаво, чи немає тут піратів?
– -- спитав, наче сам у себе, Карол.
– -- Треба підійти поближче, може когось побачимо.
– -- вирішив чарівник.
– -- Можна я піду.
– -- обізвалась Хета.
– -- Жінка не викличе сильної недовіри, і легше буде зблизитись з місцевими мешканцями.
– -- Ти маєш рацію.
– -- погодився Карол.
– -- Іди але будь обережна.
– -- Спробую.
Хета зникла за крайньою будівлею. Вона обережно проходила поміж будівлями, намагаючись когось вгледіти. Та село наче вимерло. На наступному подвір’ї почувся шурхіт у хлівові. Хета завмерла за рогом будинку. З сараю вийшов невисокий, кремезний чоловік, він тримав у руці якусь посудину. Якусь мить жінка спостерігала за ним, потім насмілилась визирнути. Селянин завмер, а потім позадкував назад до будівлі.
– -- Не бійтесь мене.
– -- тихо проказала Хета.
– -- Я не завдам вам шкоди. Я не місцева, і хочу дещо у вас спитати.
Переляканий господар визирнув на зовні. Жінка підняла до гори руки показуючи що вона не має наміру нападати. Чоловік осмілів і вийшов.
Хвилини чикання виявились довгими. Карол з друзями вже почали хвилюватися.
– -- Треба було іти комусь з нас.
– -- першим обізвався Плато.
В його голосі відчувався неспокій.
– -- Хета вправний і сильний воїн.
– -- заспокоїв його Теймур.
– -- Не кожен чоловік здатний на те, на що здатна ця жінка.
Він виявився правий. Хета з'явилась несподівано. Поряд неї був хтось з місцевих. Вона махнула друзям щоб ті виходили зі сховку і йшли до неї. Чоловіки вийшли їй назустріч.
– -- Чому так довго? Ми вже злякались за тебе. --- підійшовши до дружини промовив Плато.
– -- Треба ж було все роздивитися.
– -- оправдовувалась жінка.
– -- Хто з тобою?
– -- спитав Карол.
– -- Він порався біля свого господарства, і я зрозуміла що це не пірат. Його звуть Девон.
Чоловіки привітались.
– -- Що це за поселення?
– -- спитав у Девона чарівник.
– -- Мої предки жили тут здавен. Коли острів захопили пірати, то обернули нас на рабів. Тепер все, що ми виростимо, віддаємо їм.
– -- Як часто вони тут з’являються?
– -- Раз у два тижня.
– -- Хто ще, крім вас і піратів проживає на острові?
– -- Ближче до храму, є ще одне поселення. Там пірати тримають рабів привезених з різних місць. В основному майстрів: зброярів, ковалів, теслярів та інших.
– -- Зрозуміло.
Карол почухав потилицю, потім знову запитав:
– -- В тому поселенні і біля храму багато охорони?
– -- Я був там кілька разів. Нас зганяли туди в день вшанування Магри. Я бачив до півсотні піратів і десять жерців храму. Більше нікого.
– -- відповів Девон.
Трохи помовчавши селянин добавив:
– -- Пірати дуже сильні. Хоч їх не так і багато та здолати їх неможливо. Ми одного разу виступили проти них. То пірати покидали нас як дітей, хоча повстанців було у двічі більше. Тоді загинуло багато народу. Більше ми не намагались звільнитись.
– -- сумно закінчив свою розповідь Девон.
– -- Ми віримо тобі. Нам довелось з ними зіткнутись. Хоч ми і не вступали в відкритий бій та силу їхню ми відчули.
– -- промовив Карол.
– -- В якому напрямку храм?