КРАХ

Родригес Альберто

— Я не питаю в тебе, мусить чи не мусить. Я питаю: готова чи не готова, — гарикнув боксер і вказав рукою на двір: — Глянь, оно її підкотили.

«Який гедзь його укусив?» — подумав механік, проте відповів чемно: — Ходімо зі мною, сеньйоре, подивимося, чи закінчили ремонт.

— О'кей, — згодився боксер.

Вони разом підійшли до машини Альвареса. Механік глянув на наклейку на вітровому склі, сказав упевнено:

— Машина готова. Я не був певний: працюю в ранковій зміні, а машину робили у вечірній.

— А ти певний, що коло неї ніхто

не крутився?

— Ніхто, сеньйоре, запевняю вас. Стороннім сюди входити заборонено, бо тут стоять уже готові машини, і першими оглядають машини їх власники, — пояснив механік і подумав: «Цей тип і близько не схожий на власника машини, набрид уже. Пора йому забиратися звідси».

— Адже це ваша машина?

— Ні, я приятель хазяїна, тому й цікавлюся. Візьми, ти заслужив цього папірця.

— Дякую, сеньйоре, велике спасибі, — здивовано відповів механік. «Не такий вже противний цей тип… Мабуть, то плата за мовчання», — подумав.

А здоровань вже рушив до синього «форда».

— Що? — коротко запитав фарбований.

— Не було оглядин, шеф. Жодна пташка не вилася над гніздом.

— Гаразд, — зітхнув фарбований і глянув на Кабреру, що теж сидів у машині, — ну й жаргон! — Почекаємо.

Минуло вже півгодини, коли Рубіо, який сидів за кермом, перший побачив Альберто.

— Оно він.

Усі повернулися — Альберто входив у майстерню.

Механік ще з контори побачив його, поспішив назустріч:

— Сеньйоре Альварес, ваша машина вже готова, — всміхаючись, доповів він.

— Дуже добре. Скільки я винен?

— Ось рахунок, її закінчили ще вчора ввечері.

Альберто глянув на рахунок, витяг з кишені гроші, простягнув. — Візьміть. — Тоді наче щось згадав: — Тут ніхто не цікавився моєю машиною?

— Ні, ні, ніхто, — збрехав механік. — А що?

— Нічого, просто так.

«Треба щось вирішувати… Не хочу й думати про це. Дивно все-таки, що ніхто не приходив».

Коли «додж» Альберто виїхав з майстерні, синій «форд» рушив за ним.

— Схоже, що він їде туди, куди ми вказали, шеф, — зауважив зморшкуватий.

— Так краще і для нього, і для нас.

Прибувши на місце зустрічі, Альберто вийшов з машини. «Форд» зупинився позаду. Боксер подав знак наблизитися. Відкрились задні дверцята «форда», і Альберто сів у машину.

— Дисциплінований, — глянув на годинник здоровань.

— Точний, — виправив фарбований і додав: — Поїхали, Рубіо, ти знаєш куди.

Альберто мовчав, не в змозі приховати огиди.

…ПОЧИНАЄ ГРУ

Четвер, 21 березня.

11-та година, 58 хвилин.

Літня ніч оповила млостю заснулу Гавану. Купалися в місячному сяйві верхівки сосен, пронизані зеленуватими променями нічного світила, мінилися міріадами блискіток пишні квіти, буйні крони дерев. Гострі промінчики місяця просіялися і крізь віконце одного з котеджів в районі Зоологічного парку. Сліпуча лампа посеред

стелі висвітлювала кожен куточок кімнати. Біля стіни — етажерка з книжками, кілька кольорових літографій на стіні. На поличках — обривки електропроводки, магнітофонні стрічки, електроінструменти. На столику під поличками — маленький магнітофон. Під вікном від стіни до стіни — вузький стіл. На столі — радіопередавач RF-48А, поруч — приймач з набором селекторних кристалів з частотами RF-49. Перед апаратами на гвинтовому стільці сидів майже лисий чоловік з витрішкуватими очима. Він не зводив погляду з приймача.

Минуло кілька хвилин, і залунала мелодія пісні «Нічний обхід» у виконанні струнного оркестру. Витрішкуватий ввімкнув магнітофон. Пісня закінчилась, і після неї пішов монотонний перелік цифр.

— Сім, вісім, вісім, чотири, один, три… дев'ять, нуль, чотири… Чоловік записував. Через сім хвилин знову залунала пісня, прийом закінчився.

Чоловік згорнув папір, сховав до кишені. Засунув аркуш з ключем до коду у шухляду, вийшов до вітальні, сів на диван біля столика з телефоном, запалив. О дванадцятій десять задзвонив телефон. Волосаті пальці ліниво зняли трубку. Майже не ворушачи товстими губами, чоловік промовив:

— О'кей.

На другому кінці пролунав гучний голос:

— Кіт.

— Я чекав на твій дзвінок.

— Що? Є щось?

Волосаті пальці Серафіна Діаса спроквола розправили папірець:

— Так. Давай записуй.

Серафін примружив витрішкуваті очі, заворушив товстими губами:

— «Гості прибувають чотири години після нічного обходу якщо бризи порядку».

— Ще щось?

— Ні, — сказав Серафін і потис плечима. — Це все.

В голосі Кота — здивування…

— Але ж… Серафіне, чи до тебе не дійшло?

— Я… А хіба що?

Кіт розсміявся:

— Серафіне, це означає, що свято скоро. Слухай уважно. Залишайся вдома, чекай на мої вказівки. Відтепер я можу подзвонити першої-ліпшої хвилини, а не лише о дванадцятій, як було досі. Зрозуміло?

Товсті губи Серафіна витяглися для відповіді, але в трубці клацнуло — розмову закінчено. Ще кілька секунд Серафін витрішкувато дивився на телефон, потім лице його проясніло. До нього дійшло, що хотів сказати Кіт.

ДЕЩО З НЕОПУБЛІКОВАНОГО

В перші роки після перемоги кубинської революції за кордоном формувалися з емігрантів різноманітні контрреволюційні групи. Єднала їх одна мета: силою зброї задавити революцію. Поширеною тактикою їх підривної діяльності була «неоголошена війна по-кубинському: створення озброєних осередків шляхом закидання невеликих диверсійних груп, перед якими ставилося завдання нападати на воєнні об'єкти та іноземні торгові судна, що проходили біля берегів Куби.

Відомий план «Омега» теж був націлений на «війну по-кубинському». Та «Омега» провалилася, всіх її учасників було схоплено через кілька днів після висадки біля берегів Баракоа в провінції Орієнте.