КРАХ
Шрифт:
— Помічено, — Джеймс набрав у груди повітря і швидко задріботів: — вівторками й четвергами відвідує посольство…
— Годі! — перебив його шеф, тяжко опустивши руки на стіл. — Я вже це знаю, — вказав недбало на папери. — Давайте основне.
— Т-так, — став заїкатися Джеймс, риючись у паперах. Нарешті добув якийсь, кахикнув несміливо і зачитав:
— «Ми повністю тримаємо під контролем лікарню, де госпіталізований його син. Там кілька наших агентів. Від часу, як захворів хлопчик, дружина Альберто покидає дім лише для того, щоб відвідати його. Дозволяється щоденне одногодинне відвідування. Спостереження за колом його друзів та за його
Товстун відкинувся на спинку крісла, заплющив очі, схрестив руки на череві, в задумі став крутити пальцями.
— Думка психологів?
— Ось інформація, — витяг папір Джеймс. Але оскільки шеф і не ворухнувся, став читати сам:
— «Придатний для методу «В».
— О'кей, — сказав товстун і недбало махнув рукою на стіл свого помічника.
— Записуйте: «Оперативне бюро в Капрікорніо. Завтра, 20 березня, вступити в контакт з Альберто Альваресом Мартінесом. Вжити метод «В». Постійно інформувати про хід операції по каналах спецзв'язку. Слід прискорити отримання позитивних результатів». Підпис: «Начальник О.Б.».
— Все? — насмілився запитати Джеймс.
Товстун скинув окуляри, звів густі брови і вп'явся сірими холодними очима в помічника.
— Хіба не досить?
— Т-так, — проковтнув той слину. Всміхнувся: — Певна річ.
Середа, 20 березня.
12-та година 30 хвилин.
Раптова злива змила перехожих. Одні сховалися під дашком кінотеатру «Кабаре Лізи Мінеллі». Жінка з дітьми і ще чоловік із п'ятнадцять-двадцять забігли до універмагу «Амерікен супермаркет», дехто сховався від дощу в китайському ресторані «Ліфун Шоп Суей», інші — в агентстві по продажу автомобілів «Мерседес Бенц. Фольксваген» і в численних крамничках обабіч широкого проспекту. На місто впав присмерк, замерехтіли зеленуватими променями ліхтарі, спалахнули розмаїттям барв сотні реклам, відбилися, переплетені, наче райдужні гілки гігантських дерев, на мокрому асфальті. Автомобілі помітно скинули швидкість — вогні світлофорів губилися в морі вогнів. Там, де кілька хвилин тому кишів людський мурашник, пролягла асфальтована пустеля-Лише троє не зважали на зливу: два патлаті парубки в обшарпаних строкатих пуловерах, обвішані намистом роблено-байдуже чалапали босі по калюжах, та віддалік чоловік років сорока в плащі йшов, як мана, з відстороненим виглядом…
Дійшовши до спустілої автобусної зупинки, став. Синій «форд», що їхав помалу позаду, різко загальмував. Розчахнулися задні дверцята, з передніх вистромилося порізане зморшками обличчя.
— Сідай, — наказав зморшкуватий.
Чоловік у плащі вражено сіпнувся назад, бо тут не почуєш Іспанського слова, та наткнувся на здорованя з розплющеним носом боксера і розсіченою бровою. Той тримав руку в кишені. З дверцят прямо в лице дивилося дуло пістолета з глушником.
— Сідай, — повів рукою з затиснутою в кишені зброєю боксер. Не встиг Альберто (а це був він) і оком моргнути, як його штовхнули на заднє сидіння. Він ткнувся лицем у чиєсь стегно, в чоло вперлося дуло ще одного пістолета. Грюкнули дверцята, машина рвонулася з місця.
— В чому річ? — запитав Альберто, хоч добре тямив, у чому річ.
Йому ніхто не відповів. Боксер витяг сигару, запалив.
— Я кубинський громадянин! — запротестував Альберто. — Я співробітник посольства Куби, ви будете відповідати. Запевняю, це вам так не минеться.
Боксер пирснув неждано тоненько, прикрившись рукою, сигара
Другий чоловік, що сидів поруч з Альберто, простягнув йому чорну хустку і показав на очі.
Дощ уперто періщив по вітровому склу.
За спиною Альберто грюкнули дверцята ліфта. Він опинився в гарно мебльованій кімнаті.
— Проходьте, — промовив зморшкуватий і вказав на зручну софу. Потім підійшов до стіни, натис кнопку. Боксер тим часом плюхнув у велике крісло біля дверей, витяг з пальта бульварний журнальчик, став перегортати.
Штори на вікнах були щільно запнуті. Альберто уявлення не мав, де він. Вони кружляли по місту, і з зав'язаними очима важко було зорієнтуватися. Це дратувало, бо Альберто добре знав, у чиїх він руках.
Вже якийсь час Альберто відчував, що за ним стежать, кілька разів засік хвости, але сьогодні вони зовсім розперезалися. Викрасти? Але з якою метою? Руки впали на коліна.
— Для чого ви притягли мене сюди? — запитав зморшкуватого.
— Мовчати! — чистою іспанською мовою наказав боксер. — Вас ніхто не просив говорити. Заговорите, як скажуть.
Альберто хотів щось відповісти, та раптом помітив, що двері в глибині кімнати відчинилися; крізь них входив чоловік.
— Кабреро, Кабреро, — дорікнув він, — чому ти так поводишся з сеньйором Альваресом? Він — наш гість і має право говорити що хоче, — і повернувся до Альберто: — Пробачте йому, сеньйоре, він у нас новенький.
— Чи не поясните ви мені… — почав Альберто, та чоловік перебив його:
— Я поясню усе, що ви схочете, — і, витягши хустинку, протер кінчик блискучого черевика. На вигляд чоловікові було років п'ятдесят, бежевий костюм сидів на ньому бездоганно. Зачесаний так, наче тільки вийшов з перукарні, і не збрехали б, якби сказали, що волосся у нього фарбоване. Говорив він по-іспанському з акцентом, та саме яким — Альберто не міг вловити.
— По-перше, — почав фарбований, — дозвольте вибачитися мені за те, що ми… привезли вас сюди, хоча, можна сказати, ми врятували вас від зливи. В усякім разі, можу запевнити вас, що через двадцять хвилин ви будете вдома. Коли ж врахувати, що автобуси ходять погано, а ви були від дому далеченько, то ви ще й виграєте в часі. Ви знаєте, хто я?
Альберто хотів відповісти, та чоловік перепинив:
— Я лише простий службовець, як і ви. Службовець, який виконує накази. Різниця між нами лише та, що вам платять одні, — простяг він правицю і звів брови, — а мені інші, — простяг ліву руку і посміхнувся. — То єдина різниця. Повірте мені. І ви, і я — лише знаряддя. Я нічого не маю проти вас. Навіть, можна сказати, симпатизую вам. Тому я хочу зробити добру пропозицію…
— Я певен — усе, що ви можете мені запропонувати, не підійде мені, — заперечив Альберто і додав: — Я кубинець і…
— Ні, будь ласка, не кажіть нічого. Ви, зрозуміло, помиляєтеся, — всміхнувся фарбований. — Звичайно, ви подумали, що я постараюся завербувати вас чи щось подібне. Ні, друже. Звичайно ж, ні. Я з повагою ставлюся до вашої ідеології і просто був би нездатний… Ні, не хочу й думати про це. Справді, я навіть шкодую, що змушений потурбувати вас. Бачте, — чоловік підсунув стілець ближче до софи і сів, — запевняю, я не привіз би вас сюди, якби моя воля. Можу навіть сказати: вони — підняв догори палець, — мене змусили. Знаєте, інколи треба готувати місячні звіти… Буденщина. А тому що не було нічого напохваті, то вони й надумали: оскільки ви працювали в галузі нафтопереробки, то могли б…