КРАХ

Родригес Альберто

— Так он воно в чому річ, — процідив крізь зуби Альберто.

— …додати щось цікаве, — провадив далі чоловік, — до тих матеріалів, які у них є, от того я з вами і веду бесіду. Ви, звичайно, скажете: хіба у вас немає усіх планів нафтоперегінного заводу? Ясно, є! Недарма ж він належав нам, — кахикнув, — хочу сказати — американцям, бо, як і ви, я маю лише невелику зарплату. Ми лише знаряддя, просте знаряддя.

— Запевняю, ви даремно гаєте час. Усе це викличе дипломатичний скандал, і я не думаю…

— О ні, ні, прошу! Якби ви знали, як лякає мене

сама згадка про дипломатію! Та усе легко владнати. Я можу умовити їх вдовольнитися лише деякими незначними даними — і ви вільні. Це все, про що я вас прошу. Відповісте на два-три простеньких запитання, і ми більше ніколи вас не турбуватимемо.

— Я на службі уряду Куби, і нічого й нікому, крім посла моєї країни, не зобов'язаний відповідати.

— Певна річ, — згодився фарбований і встав. — До речі, як почуває себе ваш син?

Альберто з подивом глянув на чоловіка. Той підійшов до бюро і витяг з шухляди конверт.

— Мій син? Чому ви питаєте про мого сина?

Чепурун витяг якийсь аркуш з конверта, прочитав його, глянув на годинника і кинув недбало:

— Так от. Через кілька секунд йому введуть першу вечірню дозу знеболювального засобу, — і дивлячись на Альберто, додав безсоромно: — Запевняю вас, він у гарній лікарні. Мої люди спеціально піклуються про те, щоб за ним добре доглядали. Вам повезло.

— Сучий син! — видихнув Альберто, кидаючись на негідника. Той встиг закритися рукою, і кулак кубинця вгруз йому в черево. Альберто знову замахнувся, та удар в потилицю звалив його, в очах потемніло.

Він майже не відчув, як боксер підняв його з підлоги. Кілька ляпасів привели Альберто до тями. Фарбований, болісно скривившись, обсмикував костюм. Зморшкуватий і боксер затисли Альберто з обох боків, він не міг і ворухнутися.

— Я допустив помилку, — глухо сказав фарбований і простяг аркуш із конверта кубинцю. — Прочитайте. То перелік ліків, які приймає ваш син протягом дня, і час їх введення.

Кубинець мовчки прочитав.

— А це список людей, які мають доступ у палату дитини.

Він повернувся спиною до Альберто і підійшов до вікна в глибині кімнати. Зупинився, наче згадав щось.

— О! Позначені хрестиком — то наші друзі.

Альберто відсунув аркушики:

— Не думайте, що це мене залякає.

— Це, може, й ні, — фарбований подав знак зморшкуватому, — проте у нас є дещо… як би це мовити?., що справить на вас більше враження.

Зморшкуватий подав йому фотографії.

— На деяких людей зовсім не діють самі страшні слова. А от… — він жбурнув Альберто фотографії.

На одній було зображено, як дитині впорскують ліки, на другій — лікар біля ліжка. На інших — сам хлопчик. На останній — фарбований бундючно схилився над його ліжком.

Альберто відсунув фотографії, та цього разу мляво, механічно. Вперся ліктями в коліна, заховав лице в долоні, посидів так кілька секунд. Тоді випростався, пригладив пальцями волосся, звів на чепуруна змучені очі, запитав тихо:

— Чого ви хочете від мене?

Фарбований потис плечима.

— Майже

нічого, друже, майже нічого. Ви монтували російське устаткування на нафтоперегінному заводі. Так от, ми хочемо лише, щоб ви вказали його розташування.

І додав усміхнувшись:

— І якщо це вас не обтяжить, зробіть нам маленьку схему, щось простеньке.

Альберто стиснув зуби, проковтнув слину і, втупивши погляд у підлогу, вимовив:

— Мені потрібен час… щоб усе продумати.

— Ми це й мали на увазі, — запевнив фарбований. Потім недбало витяг з верхньої кишеньки піджака візитну картку і вручив її кубинцю.

— Даємо вам термін до завтра. Тут вказано місце і час, де вас чекатимуть хлопці, — вказав він на зморшкуватого і боксера. — І ще, — схилився до Альберто наче для того, щоб «хлопці» не чули, хоч голосу не притишив, — хочу дати вам дружню пораду. Будь ласка, не корчіть із себе хороброго. Ви ж повинні розуміти, що не такі ми дурні.

І, міряючи кроками кімнату, чітко, наче карбовані вірші, проказав:

— Перше. Починаючи з цієї миті нагляд за вашим сином буде посилено. Будь-яка спроба перевезти дитину в іншу лікарню виключена. За першою ж підозрою пацієнту Альберто Альваресу Рівері буде введено «помилково» такі ліки, які приведуть його до «випадкової» смерті.

Альберто пройняв дрож.

Чепурун у такт крокам вправлявся далі у красномовстві:

— Друге. У людей, які поїдуть на зустріч з вами, будуть портативні радіопередавачі. Вони негайно повідомлять про кожний непевний рух, а внаслідок — те, що вже зазначено.

Фарбований зупинився біля дзеркала і старанно причесався.

— Ви з дружиною будете під наглядом… Яким — промовчу.

— Третє. Будь-яка спроба зв'язатися з посольством чи якоюсь людиною по телефону чи особисто призведе до тих самих наслідків, що й перше: ваш син.

— Але ж якщо я не вийду на роботу, мене запідозрять, — спробував протестувати Альберто.

— Ви нас недооцінюєте, сеньйоре Альварес, — глузливо відказав фарбований. Нам добре відомо, що до наступного вівторка вам не обов'язково з'являтися у посольстві. А до цього дня — обіцяю вам, ви звільнитеся від нагляду і ваш син опинить… ну, скажімо, поза сферою нашого піклування. Отоді ви зможете піти до свого шефа й поінформувати його про те, що сталося. Звичайно, якщо ви зацікавлені, щоб вони знали про це. Хоч я порадив би вам промовчати. Зі свого боку обіцяю вам забути про все… для вашої ж користі.

Фарбований глянув на своїх «хлопців», жестом вказав їм на двері і знову обернувся до кубинця:

— Що ж, шановний сеньйоре, був дуже радий познайомитися з вами. — І додав, злегка кивнувши: — З богом!

Альберто стало млосно, та він стримався.

3-тя година 30 хвилин.

Альберто зупинився біля дверей свого будинку. Глянув на замок, але не поворухнувся, щоб витягти ключ. Стояв з опущеними плечима, схиливши голову, аж поки не почув шурхіт за дверима — отже, дружина вдома. Тоді звично відчинив двері, зайшов.