Кришталеві небеса
Шрифт:
Планета не подобалася Мефі. Клімат був надто суворий у порівнянні з Корою. Задушлива літня спека змінилась осінніми дощами, а коли сніг покрив країну білою ковдрою, вона стала схожа на холодну гробницю. З лісів виходили зграї хижаків і нападали на необережних людей, що різнилися від них тільки зовні, бо самі кидалися одне на одного з найбезглуздіших причин.
Спочатку Мефі здивувало, що найменш войовничими були ті, хто найбільше терпів від браку харчів. А кровожерні вожді спалювали міста й села, убивали й у тисячі способів мучили людей, що працювали на них. “Вони хворі”, —
Одначе то тут, то там він знаходив ознаки розуму й краси. Над смердючим сміттям й напівзруйнованими хатками, де панували злидні й хвороби, гордо зводились до неба прекрасні собори. Проте хоч красою вони й перевершували всі інші будівлі, та були порожні, ніхто в них не жив.
Мефі просив пояснення в свого друга — якщо можна так назвати того, хто дивиться на тебе з острахом і недовірою. Але доктор Фауст відповідав ухильно й дивився на Мефі так, неначе запідозрював його в нечесній грі.
Фауст дуже змінився. Біоаналізатори зробили складний аналіз його соків, а синтезатори створили препарати, які підвищили в старого обмін речовин. Мефі, що мав спеціальністю своєю скоріше педагогіку, відчув до колег із групи Убана незмірну повагу. Замість хирлявого старого перед ним був статний мужчина, від якого пашіло здоров’ям і енергією. “Тепер, — казав собі Мефі, — настає час, коли він захоче вислухати мене”.
— Ваш світ поганий, ілюстрисіме, — казав він. — Імператор, королі й князі жорстоко гноблять вас, поводяться з вами, як з робочою худобою Люди трудяться до нестями, а здобутки їхньої праці йдуть на війну й винищення. Ви горите на вогні, що самі запалюєте його, вам лишається тільки дим і попіл.
— Так велить бог, — легковажно відповідав доктор, поправляючи борідку. На його голові красувався елегантний капелюх, а при боці висів довгий блискучий меч. — Добрий християнин дбає не про тутешнє життя, а про вічне спасіння.
— Мені здається, — повільно промовив Мефі, — що я помилився, коли віддалив вічне спасіння від тебе. — І показав на шприца.
Права рука Фауста відсахнулась від борідки й накреслила в повітрі хрестовий знак. Голос був смиренний:
— Я грішний, знаю, але хочу збагнути глибину загадок, тому й просив молодості.
Мефі посміхнувся.
— Поки що ти цікавишся глибиною жіночих сердець. А це недобре. Ти казав, що братові Маргарити не надто подобаються подарунки й упадання, завдяки яким ти схилив її до себе. Мудрий уникає небезпеки, а ти шукаєш її.
Доктор поклав руку на ефес меча.
— Я не боюсь. Ось що мене захищає.
— А наука? Чому ти не докладаєш зусиль, щоб усунути зло?
Фауст знизав плечима.
— Потім.
Коли двері за ним зачинились, Мефі заграв на клавішах свого широкого пояса. Шлях тунелем кулевого простору тривав мить. Матерія, стіни, віддалі танули перед могутнім електромагнітним полем, яке надали йому на Корі задля цілковитої безпеки. Це був подарунок від групи Ефіра.
У неприступній печері, в глибині лісових хащів, де чулися тільки крики орлів та вовче виття, Мефі влаштував собі сучасне житло й лабораторію. Тут він збирав відомості від телеавтоматів, чиї невидимі очі ширяли над
Середній екран раптом засвітився.
Екран світився червоним. Небезпека в лабораторії доктора. Старт, нетривала пітьма в очах у Мефі, потім сутінки, червонуватий жар вогнища, розкидані книги, а між ними доктор — блідий, у пошматованій, брудній одежі, на поламаному лезі меча кров. З вулиці долинув крик.
— Пане! — закричав Фауст, падаючи на коліна.
Мефі з огидою відступив.
— Пане, врятуй, захисти мене…
Він повзав біля ніг Мефі, неначе розчавлений хробак, сльози котилися по його лицю, по викоханій борідці. Мефі вказав очима на скривавлений меч.
— Ти вбив його?
Доктор кивнув.
— Я не хотів, пане, він лаяв мене, погрожував мені кулаками, я не хотів його вбивати, повір мені, він сам настромився на меча…
Мефі раптом стало млосно. “Мерзенні вбивці, — подумав він, дивлячись на розпластане тіло брата Маргарити, — уперті, мерзенні вбивці…”
— Ти вбив його!
— Врятуй мене! — благав Фауст, і його лице у відсвіті полум’я було схоже на маску жаху. Туга була така щира, що в глибині душі Мефі щось ворухнулось і він заспокійливо підняв руку.
Цієї хвилі на сходах почувся тупіт і брязкіт заліза. Двері на сходи розчинились, ударившись об темну цегляну стіну. У світлі факелів затанцювали тіні, відлиск полум’я розтікався на блискучих латах кривавими цівками. Вусаті, похмурі, смуглі лиця.
— Вбивця! — крикнув хтось, і жінка з розвіяною хмаркою ясного волосся й божевільними очима кинулася на Фауста. Скривавлений меч, що валявся на підлозі, промовляв ясніше слів. Солдати біля дверей вражено дивились на цю сцену.
Тут Мефі виступив із затінку й підняв руку.
— Мир! — вигукнув він латиною. — Мир! Ніхто не зрозумів латинських слів, але вони зробили своє.
Спочатку затремтіла група біля дверей. Крик жаху, паніка, падіння тіл, гамірний, конвульсивний бій за дверима. За якусь мить від солдатів лишилась тільки зброя та один-два шоломи повільно котились по східцях, розбиваючи тишу дзвінкими ударами.
— Мир! — повторив Мефі.
Дівчина встала й повільно притисла руку до губів, лютий вогонь у її очах змінився крижаним жахом. Вона повільно відступала крок за кроком. На сходах вона вчепилась обома руками у волосся й пронизливо закричала:
— Диявол! Убивця мого брата — в руках у диявола… Диявол! — Далі все злилося в божевільному реготі.
— Ти врятував мене, пане… від шибениці.
— І від “життя вічного”, — насмішкувато додав Мефі.
Доктор затремтів.
— Ми не можемо лишатись тут. Якщо мене не потягне кат на шибеницю, то на мене чекає вогнище, — сказав він.
Деякий час обидва мовчали.
— Добре, — нарешті промовив Мефі. — Я врятую тебе. Але ти теж зробиш для мене дещо… Послухай…
Мефі знав, чого він хоче… У місті лютувала чума.