Кришталеві небеса
Шрифт:
Чернець звернув свій палаючий фанатизмом погляд до доктора,
— А тобі, посланче темних сил, я кажу тут же й від імені божого, що хай краще все населення міста вимре від чуми, ніж я дозволю тобі стати в нього на шляху до вічного спасіння…
Князь опустив очі й кволо кивнув.
Доктор увесь тремтів; він повільно відступав до дверей, але дужі руки схопили його й знову потягли до стола. Похмуре лице домініканця не провіщало нічого доброго
— Від чийого імені ти говорив? Хто тобі дав чародійний засіб? Хто наказав тобі баламутити добрих християн?
Незважаючи
Він кинувся до столу, на якому палало голубе яйце, але чернець виявився спритніший.
— А! — вигукнув він. — То це і є диявольський амулет! — І, з усієї сили розмахнувшись, пожбурив яйце на камінну підлогу так, що воно розскочилось на тисячу скалок.
У кімнаті пропливла якась хвиля, неначе відгомін далекої музики.
Доктор упав у крісло, сполотнівши, як крейда. Він зрозумів, що гине.
— Це не я… я не хотів, ні, — бубонів він, і по щоках у нього котилися сльози. — Це він мене спокусив, він, диявол… Він повернув мені молодість… молодість! О-о! — Він поклав руки на стіл і зронив на них голову, гірко ридаючи. — Я знав, що це обман, і все-таки піддався йому… Він підніс мене на вершину гори, а потім скинув у прірву…
В голосі його вчувалася така щира скорбота, що обидва слухачі запитливо перезирнулись.
Чернець відпустив сторожу помахом руки й заговорив:
— Більше радощів у небесах від одного поверненого, ніж від тисячі праведників… Мені здається, ти каєшся в своїй провині… а церква не жорстока, церква — це мати слухняних дітей…
Доктор підвів голову й, нічого не розуміючи, дивився на нього.
— Ти врятував дочку його світлості. Можливо, це була робота диявола, бо й диявол наперекір своєму задуму може іноді творити добро… — Чернець, очікуючи, змовк.
— Добро? — промовив доктор. До князя повернувся голос.
— Ти казав, що маєш ліки від чуми? Доктор кивнув.
— Скільки хворих ти можеш вилікувати?
— Двох, трьох, я не знаю, государю… але може…
Чернець жестом обірвав його. Погляди обох владик зустрілись, і домініканець злегка кивнув. Він звернувся до доктора.
— Дай нам ліки, і я забуду про все.
— Дай ліки, — усміхнувся князь. — І забирайся під три чорти!
Доктор покрутив головою, неначе бажаючи переконатись, що вона ще сидить у нього на плечах.
— Ну що ж? — спитав князь. — На горі Шибениць товариство поганеньке… і там холодно…
— А вогнище надто гаряче, сину мій, — прошепотів чернець.
Фауст прохрипів:
— Так! — І сунув руку в кишеню. Чернець зупинив його, вийшов у коридор і за хвилину повернувся.
— Це тобі в нагороду, — сказав він, — подаючи дзвінкий гаманець.
Фауст не знав, як вибратися з кімнати, не вірив, що живий і вільний. Він ішов хитаючись коридорами палацу й усе ще не вірив.
Але раптом його схопили дужі руки й кинули в смердючу підземну в’язницю.
Коли він упав на гнилу солому, з усіх кутків виповзли, полискуючи, щури.
Зеленувате
— Я не винен, даруй, пане, мене жорстоко ошукали…
Зелені очі Мефі потемніли.
— Я все чув. Чув, як чоловік у сутані казав, що скоріше пожертвує всіма. — Мефі одвернувся, помовчав. — Ні, це моя помилка — ще рано, Ефір мав рацію… Але я бачив тут життя, уперте, дуже життя, бачив тих, кого гнітять податки, війни, хвороби, страх. Вони живуть у норах, а будують собори, — колись будуть жити в палацах, а будуватимуть Знання… Вони дужі, і їх багато, й пізніше вони вітатимуть мене інакше, ніж ти. Я повернуся, напевне. А ти кволий, найученіший докторе, хоч і побажав мати молодість.
— Врятуй мене, пане, я зроблю все! — благав його Фауст.
Мефі хвилинку оглядав міцні стіни в’язниці, потім усміхнувся.
— Ти крізь оці стіни не пройдеш. Але візьми оце. — Він подав докторові циліндричну річ. — Якщо спрямуєш її на стіну й натиснеш оці кнопки, ось тут і тут, то шлях перед тобою відкриється. Потім викинь її, це небезпечна іграшка. Зустрінемось біля воріт Прощавай, ілюстрисіме!
Доктор у відчаї намагався утримати фігуру, що зникла в зеленуватій хмарині. За нею лишилась тільки пітьма. Потім він стиснув губи й спрямував прилад, як радив Мефі…
…Сліпучий спалах, гуркіт падаючого каміння… й приголомшена сторожа заклякла, уздрівши неправильний пролом у стіні, в якому висіла хмара куряви й камінних уламків, а зсередини виповзав бурий смердючий туман.
— Диявол його забрав, — прошепотів домініканець, повільно перехрестившись, коли його повідомили про незвичайне щезнення в’язня.
— Сам диявол, — ствердив князь і схопився за одвірок.
І ще багато років по тому вони розповідали людям про те, як найученіший доктор Фауст уклав угоду з дияволом… бо хотіли залякати тих, котрі вважали науку й знання важливішими, аніж проповідувана ними “істина божа”.
Пол Андерсон [5]
ЛЮДИНА, ЩО ПРИЙШЛА НАДТО РАНО
І тож я и кажу, на старість людина взнає так багато, що чудуєш, як мало може її іноді здивувати. Кажуть, у міклагардського короля перед троном лежить звір із щирого золота, який буцімто стає дибки й рикає. Чув я про це від Ейліфа Ейріксона, що служив у королівській дружині, а йому, коли він не п’яний, вірити можна. Бачив він і грецький вогонь, що горить на воді.
5
Андерсон, Пол — американський письменник фантаст, працює в жанрі новели.