Кришталеві небеса
Шрифт:
— Чи не підеш ти до церкви? — поспитав він. — Багато з того, що ми вивчаємо, важко збагнути, але нема нічого труднішого, як це. Нам потрібна твоя допомога, оскільки ми повинні вислухати тебе й отця Марка разом. Бо він каже, що правильно одне, а ти кажеш, що правильно інше, але ж те й інше не може бути одночасно непомильним. Ми мусимо з’ясувати, де ж правда.
— Звичайно, я прийду, — сказав Гарт, намагаючись приховати хвилювання, що раптом охопило його.
Він нічого не робив, але вескеряни все-таки прийшли до нього. Можливо, є ще підстави сподіватися, що вони лишаться вільними.
У церкві було жарко, й Гарт здивувався — так багато прийшло
— Сподіваюся, ви розумієте, що це їхня ідея… що вони з своєї доброї волі прийшли до мене й попросили мене з’явитися сюди?
— Знаю, — примирливо відповів священик, — подеколи з ними буває дуже важко. Але вони вчаться й хочуть вірити, а це головне.
— Отче Марку, торгівцю Гарте, нам потрібна ваша допомога, — втрутився Ітин. — Ви обидва знаєте багато такого, чого не знаємо ми. Ви повинні допомогти нам прийти до релігії, а це не так легко. — Гарт хотів щось сказати, потім передумав. Ітин вів далі: — Ми прочитали біблію й усі книжки, які дав нам отець Марк, і дійшли спільної думки. Ці книжки дуже різняться від тих, що давав нам торгівець Гарт. У книжках торгівця Гарта описано Всесвіт, якого ми не бачили, і він обходиться без усякого бога, адже про нього ніде не згадується: ми шукали дуже ретельно. У книгах отця Марка він скрізь і без нього нічого не відбувається. Одне з двох повинне бути правильним, а друге — неправильним. Ми не знаємо, як воно так виходить, але потім, коли з’ясуємо, що ж істинне, тоді, можливо, зрозуміємо. Якщо бога нема…
— Звичайно, він є, діти мої, — сказав отець Марк зворушливо. — Він нам небесний отець, котрий сотворив усіх нас…
— Хто сотворив бога? — спитав Ітин, і шепіт стих, і всі вескеряни пильно подивились на отця Марка. Він ледь відсахнувся під їхніми поглядами, потім усміхнувся.
— Ніхто не сотворив бога, бо він сам творець. Він був завжди…
— Якщо він завжди існував, то чому Всесвіт не міг завжди існувати, не маючи потреби в творцеві? — перебив його Ітин. Важливість питання була очевидна. Священик відповідав не поспішаючи, з дивовижним терпінням.
— Я хотів би, щоб усі відповіді були так само прості, діти мої. Адже навіть учені не зійдуться між собою в питанні про походження Всесвіту. І тоді, коли вони мають сумнів, ми, що узріли світло істини, знаємо Ми можемо бачити чудо творення повсюдно довкола нас. А чи можливе творення без творця? Це Він, наш отець, наш бог на небесах. Я знаю, вас гризе сумнів; це тому, що ви маєте душі й ваша воля не за сімома замками. І все-таки відповідь дуже проста. Майте віру — ось усе, що вам треба. Тільки вірте.
— Як можемо ми вірити без доказів?
— Якщо ви не можете зрозуміти, що сам цей світ є доказом Його існування, тоді я скажу вам, що віра не потребує доказів… Якщо ви насправді вірите!
Церква сповнилась гомоном; у більшості вескерян роти були тепер широко роззявлені: ці істоти намагались повільно пробитись крізь павутину слів і відокремити нитку істини.
— Що можеш ти сказати нам, Гарте? — спитав Ітин, і коли пролунав його голос, гомін стих.
— Я можу порадити вам, щоб ви користувались науковим методом, за допомогою якого можна вивчити все — в тому числі самий метод — і дістати відповіді, які доводитимуть істинність чи хибність будь-якого твердження.
— Так ми й повинні
— Це гріх облудної гордині, — заперечив отець Марк. — Бог не має потреби в чудесах, щоб довести своє існування.
— Але ми маємо потребу в чуді! — вигукнув Ітин, і, хоч він не був людиною, в його голосі зазвучала жадоба істини. — Ми вичитали тут про безліч дрібних чудес — про хліби, риб, вино… Деякі з них зовсім незначні. Тепер йому належить сотворити ще одне чудо, й він усіх нас наверне до себе… І це буде чудом — цілий новий світ схилиться перед його престолом, як ти казав нам, отче Марку. І ти казав, як це важливо. Ми обговорили це питання й вирішили, що є лиш одне чудо, яке найбільше підходить на такий випадок.
Нудьга, що її Гарт переживав від теологічних суперечок, вмить щезла. Він не завдавав собі клопоту, щоб подумати, інакше одразу зрозумів би, до чого воно йдеться. На тій сторінці, на якій Ітин розгорнув біблію, була якась картинка; Гарт загодя знав, що там було зображено. Він повільно встав із стільця, мовби потягуючись, і повернувся до священика, який сидів позад нього.
— Приготуйтесь, — прошепотів Гарт. — Виходьте через задній хід і йдіть до корабля; я затримаю їх тут. Не думаю, щоб вони завдали мені шкоди.
— Що ви хочете сказати? — спитав отець Марк, здивовано кліпаючи очима.
— Ідіть ви, дурню! — прошепотів Гарт. — Як ви гадаєте, яке чудо за переказом навернуло світ у християнство?
— Ні! — промимрив отець Марк. — Не може бути. Цього просто не може бути!..
— Скоріше! — крикнув Гарт, стягуючи священика з стільця й відкидаючи його до задньої стінки.
Отець Марк, спіткнувшись, зупинився, потім повернув назад. Гарт кинувся до нього, але запізнився. Амфібії були маленькі, проте їх набралось так багато! Гарт вибухнув лайкою, і його кулак опустився на Ітина, відкинувши його в юрбу. Коли він став пробивати собі дорогу до священика, інші вескеряни щільно оточили його. Він бив їх, але це було однаково, що боротися з вовками. Кошлаті, що пахли мускусом, тіла затопили й поглинули його. Він не переставав боротись навіть тоді, коли його зв’язали й почали бити по голові. Але амфібії витягли його надвір, і тепер він міг тільки лежати під дощем, лаятися й спостерігати.
Вескеряни були чудесними трудівниками й усе до найменшої дрібниці зробили так, як було на картинці в біблії: хрест, добре вкопаний на вершині невеликого горба, блискучі металеві цвяхи, молоток. З отця Марка скинули всю одежу й наділи на нього стегнову пов’язку, ретельно викладену зборками. Вони вивели його з церкви.
Запримітивши хреста, місіонер мало не знепритомнів. Але потім він високо підвів голову й вирішив померти так, як жив, — з вірою.
Та це було важко. Це було нестерпно навіть для Гарта, який тільки дивився. Одне діло говорити про розп’яття й розглядати в тьмяному світлі лампади красиво виліплене тіло. Інше — бачити голу людину з мотуззям, що врізалося в тіло там, де воно прип’яте до дерев’яного бруса. І бачити, як беруть гострі цвяхи й приставляють їх до м’якої плоті — до його долоні, як спокійно й рівно ходить уперед і назад молоток, неначе ним розмірено працює майстровий. Чути глухий дзенькіт металу, що вшилюється в плоть.