Кришталеві небеса
Шрифт:
Її несли на ношах закутані люди. її несли хмари круків над купами непохованих трупів. Заупокійний дзвін відбивав такт цій страшній примарі в її жахливому танкові. На забитих дверях біліли хрести, звідусіль нісся запах гниття. Печать жаху лежала на схудлих обличчях, і священики в напівпорожніх церквах правили реквієм у тиші божої байдужості.
Двоє перехожих пройшли через покинуті ворота під згаслими поглядами стражників, нерухомі руки котрих не випускали зброї навіть після смерті.
Той, що був вищий на зріст, затремтів від обурення.
— Я
Фауст кивнув, видовисько смерті не хвилювало його. Він ішов далі німими вулицями, обходив калюжі, кидався від голодних собак.
Він постукав у ворота палацу. Довгий час йому відповідала тільки луна, потім засув відсунувся й ворота прочинились.
— Я лікар, — швидко промовив Фауст.
— Тут зціляє тільки смерть, — пошепки відповів слуга. — У князя злягла дочка, він нікого не приймає. Іди собі.
Доктор просунув ногу між дверей.
— Я маю ліки від чуми, скажи це своєму панові.
Двері прочинилися більше, з’явилась розкуйовджена голова з гострим носом. В очах була недовіра.
— Ти дурень або… — У руках блиснула піка.
Доктор відскочив, але не здався.
— Я думав, князь не захоче, щоб його дочка померла, — й повернувся, неначе хотів іти.
Служник нерішуче глянув на нього і потім мовив:
— Зачекай, я скажу про тебе.
Князь був уже старий, стомлений, закутаний у довгий парчевий одяг, гаптований золотом. На важкому столі стояла чаша, у якій диміло вино. На лобі в князя лежав компрес, що пахнув оцтом.
— Якщо ти кажеш правду, — повільно промовив він, — то одержиш усе, чого забажаєш. Якщо ні, тебе клюватимуть круки на горі Шибениць. Ну?
Доктор усміхнувся.
— Я не боюсь.
Князь дивився на нього, повільно погладжуючи бороду, іноді нюхав губку, змочену в оцті.
— Дочка злягла перед полуднем, вона горить, як вогонь, і марить… Отець Ангелік дав їй останнє помазання. Ти хочеш спробувати?
— Веди мене до неї, — відповів Фауст.
Тонка голка шприца легенько доторкнулась до воскової шкіри; в міру того, як по ній струмувала срібляста рідина, під шкірою ріс овальний бугорок. Доктор розгладив його й повернувся до князя.
— Тепер вона засне, — сказав він. — За годину гарячка в неї спаде, але до вечора вона повинна спати. Вона видужає.
Погляди присутніх стежили за ним із забобонним страхом, його впевненість переконувала Йому вірили, як він вірив Мефі, але кроки сторожі перед замкненими дверима кімнати, в яку потім його ввели, відлунювали в душі тривогою. Кінець кінцем ворог має тисячі шляхів, і наміри його підступні. Час минав, а в душі у Фауста докори совісті змінювалися страхом. Він знервовано крутив у руках яйцеподібну річ із голубуватої сяючої речовини; натиснувши червону кнопку на її маківці, можна було викликати Жахливого… але доктор не смів цього робити.
Коли стемніло, заскреготав ключ. Слуги внесли тарелі з гарячою стравою і запітнілі пляшки. Вони вклонились, і це повернуло впевненість. Доктор їв і пив, і йому
Потім він знов стояв перед князем, і в старого не було ні компреса, ні губки. Він сміявся й запропонував докторові сісти.
— Вибач, шановний друже, тобі довелося понудьгувати… Дочка моя спить, і чоло в неї холодне, тебе, мабуть, послав всемогутній.
Священик у чорно-білій сутані кивав у такт подячних слів. Докторові стало неприємно.
— О, ні, ні, ваша світлість. Це обов’язок християнина й лікаря — допомагати стражденним..
— Достойні діла мзди своєї, — мурмотів чернець.
Князь схлипнув.
— Ти велика людина, докторе… Але чи можеш ти зарадити перед божим гнівом? Чи маєш ти засіб, щоб відігнати хворобу загодя. Люди мої мруть, і поля спустіли. Хто їх буде обробляти?
— А хто заплатить десятину? — спитав чернець, перебираючи чотки кістлявими пальцями.
— Маєш ти такий засіб? — наполягав князь.
— Маю, — відповів доктор, і їхні очі зажерливо заблищали, — але за умови…
— Згоден зарані, — почав було князь, але чернець стиснув його за руку й запитав:
— За якої, любий сину мій?
— Що ви створите царство боже на землі. Мовчання. Князь перезирнувся з ченцем.
Домініканець перехрестився й облизав губи.
— Ми не дбаємо ні про що інше, сину мій, — тихо сказав він.
Доктор натиснув кнопку на яйцеподібному предметі й поклав його на стіл. Вони бачили це, але ні про що не спитали.
— Той, хто прийме мої ліки, забуде про все, що було, — сказав він. — Його мислі стануть чисті, як незайманий пергамент. Той, хто прийме ці ліки, не знатиме хвороб, і його вуста не промовлятимуть брехні…
— Коли загрожує смерть, то ця умова не важка, — мовив князь.
Але очі ченця зажмурились.
— Тільки всемогутній бог має право визначати міру страждання, яким грішники купують свою частку в царстві небесному. І не людині змінювати його шляхи, — підкреслив він. — Від чийого імені ти говориш, докторе? — несподівано прошипів він.
Доктор скам’янів. По його спині пробіг холод. Куди втягнув його таємничий відвідувач? Іноді він не мав сумніву, що це диявол, іноді його слова звучали, як райська музика. Але хіба сатана не зможе перекинутись у ягня, щоб приховати свої вовчі зуби?
Князь підняв руку, і його чоло вкрилося зморшками.
— Ти кажеш, вони все забудуть… Це значить — забудуть і те, хто пан і хто слуга, забудуть про податки й десятини і про ленні обов’язки?..
Доктор похнюпився.
— Тільки бог може правити долею людей, — суворо проказав чернець, вп’явшись очима в князеве лице. — А той, хто своєвільно захоче втрутитися в діла божого провидіння, піде в пекельний вогонь і в море смоли киплячої… Так ось, коли вони забудуть, що повинні служити тобі, Альбрехте, — насмішкувато звернувся він до князя, — то хто буде захищати тебе від помсти ворогів? Та й ти був би радий забути багато про що, правда? — Його аскетичне лице скривилося в посмішці, і князь скорчився, як від удару бичем.