Лялька
Шрифт:
— Ви давно знаєте барона? — спитала панна Евеліиа Вокульського. — Пройдімось трохи отуди, до альтанки…
— Власне, тільки цими днями я мав приємність ближче познайомитися з бароном.
— Він ваш палкий поклонник… І каже, що вперше зустрів людину, з якою так приємно розмовляти.
Вокульський усміхнувся.
— Напевне тому, що він сам весь час говорить мені про вас, пані.
Панна Евеліна густо почервоніла.
— Так, барон дуже благородна людина й дуже мене любить… Правда, між нами велика різниця в літах, але то байдуже. Досвідчені дами кажуть, що чим чоловік старший, тим вірніший, а для жінки ж прив’язаність чоловіка — все,
Вона спинилась посеред алеї й дивилась йому в очі, з тривогою дожидаючи відповіді.
— Не знаю, пані. Це питання суто особисте, — відповів він.
— Це зле, що ви мені так відповідаєте. Бабуся каже, що ви людина з сильним характером; я досі ніколи не зустрічала людей з сильним характером, а в мене самої дужо слабкий. Не можу нічому противитись, боюсь відмовити… Може, я погано роблю, що виходжу заміж за барона, дехто мені навіть каже, що погано. Чи й ви так думаєте? Чи могли б ви одійти від людини, яка сказала б вам, що любить вас більш за свою душу, що без вашої взаємності решта її життя минула б у самотині й роздачі? Коли б хто-небудь у вас перед очима падав у прірву і благав про порятунок, хіба б ви не подали йому руку і не залишилися б з ним, поки не надійде допомога?
— Я не жінка, і мене ніхто ніколи не просив, щоб я жертвував задля кого-небудь своєю свободою, тому не знаю, що б я зробив, — роздратовано відповів Вокульський. — Одне тільки знаю: як мужчина, я ніколи не зміг би нічого жебрати, навіть кохання. Панна Евеліна дивилась на нього з напіврозкритими губами.
— І ще скажу вам, — говорив він далі, — я не тільки не просив би, але просто не прийняв би вижебраної жертви з чийогось серця. Такі дари звичайно бувають половинчасті….
Бічною стежкою до них наближався заклопотаний Старський і ще здалека гукав:
— Пане Вокульський! Дами шукають вас в липовій алеї… Там моя бабуся, пані Вонсовська…
Вокульський завагався, що йому робити.
— Я не хочу, щоб ви затримувались через мене, — сказала панна Евеліна, почервонівши дужче, ніж звичайно. — Зрештою, зараз прийде барон, і ми втрьох доженемо вас…
Вокульський попрощався з ними й пішов. «Он воно як! — думав він. — Панна Евеліна з жалю виходить за барона заміж і, мабуть, теж із жалю заводить роман із Старським. Можна зрозуміти жінку, яка виходить заміж задля грошей, хоч це й дурний спосіб заробляти їх. Розумію навіть заміжню жінку, яка по кількох роках щасливого життя раптом закохується й обманює чоловіка… Звичайно, вона мусить обманювати, боячись скандалу, дітей, тисячі умовностей… Але панна, яка обманює нареченого — явище зовсім нове…»
— Панно Евеліно! Панно Евеліно! — гукав барон, наближаючись в бік Вокульського.
Вокульський круто звернув з алеї й пішов по газону. «Цікаво, — думав він, — що я йому скажу, коли він мене побачить?.. Якого я чорта вліз у це болото?…»
— Панно Евеліно! Панно Евеліно! — гукав барон уже десь далі. «Соловей приваблює самичку, — думав Вокульський. — Але, власне кажучи, чи можна рішуче осуджувати навіть цю панночку? Вона сама вголос каже, що не має характеру, а нишком — що їй потрібні гроші, без яких вона, як риба без води, не зможе
— Панно Евеліно! Панно Евеліно! — гукав, аж стогнав барон.
— Яка огидна роль, — бурмотів Вокульський. — Я волів би пустити собі кулю в лоб, аніж перетворитись на отакого блазня.
В бічній алеї, коло фільварку, Вокульський знайшов дам і господиню, яку супроводила її покоївка з своїм кошиком.
— Ага, ось ти де! Це добре, — звернулась стара до Вокульського. — Ви зачекайте тут на Евеліику з бароном, може, він її кінець кінцем знайде, — вона трохи нахмурилась, — а ми з Казею підемо до коней.
— Пан Вокульський також міг би почастувати цукром свого коня, який так добре носив його сьогодні, — промовила пані Вонсовська, трохи надусавшись.
— Дай йому спокій, — перебила її господиня, — мужчини люблять тільки їздити, а пестощі — це не їхнє діло.
— Невдячні! — шепнула пані Вонсовська, подаючи руку господині.
Вони одійшли й незабаром зникли за хвірткою. Пані Вонсовська оглянулась, але, помітивши, що Вокульський дивиться на неї, швидко одвернула голову.
— Що, може, підемо шукати наречених? — спитала панна Ізабелла.
— Як ви хочете, — відповів Вокульський.
— А може, краще залишити їх наодинці. Кажуть, щасливі не люблять свідків.
— А ви хіба ніколи не були щасливі?..
— Ах, я!.. Звичайно, була… Але не так, як Евелінка й барон.
Вокульський уважно подивився на неї. Вона була задумана і спокійна, як статуя грецької богині. «Ну, ця не буде обманювати», — подумав Вокульський.
Деякий час вони йшли мовчки, прямуючи в найглухішу частину парку. Інколи крізь стовбури старих дерев миготіли вікна дому, виблискуючи червоною загравою заходу.
— Ви вперше були в Парижі? — спитала панна Ізабелла.
— Вперше.
— Правда, яке це чудове місто?! — вигукнула вона раптом, дивлячись йому в очі. — Нехай говорять, що хочуть, але Париж, навіть переможений [121] , не перестав бути столицею світу. На вас він теж справив враження?
— Дуже велике. Мені здається, що кількатижневе перебування в Парижі додало мені сили й мужності. Справді, тільки там я навчився пишатися тим, що працюю.
— Я не розумію, поясніть мені, будь ласка.
121
Переможений у франко-прусській війні 1870–1871 роках.
— Дуже просто. У нас праця дає мізерні результати: ми бідні й відсталі. А там праця сяє, як сонце! Які там будівлі, від даху до тротуару вкриті оздобами, немов дорогоцінні шкатулки! А безліч картин і статуй, а сила-силенна машин, а тьма-тьмуща фабричних та ремісничих виробів! Аж у Парижі я збагнув, що людина тільки на вигляд істота дрібна й слабосила. Насправді — це геніальний і безсмертний велетень, котрий так само легко перекидає з місця на місце скелі, як і різьбить з них тонші за мереживо візерунки.