Лялька

Прус Болеслав

— О, знаю…

— Під замком буває більше людей, ніж на кладовищі.

Там швидше прочитають напис, і, може, хтось задумається про неминучий кінець усього земного, навіть любові…

Вокульський вийшов від господині дуже збентежений. «Що вона хотіла сказати?» — думав він. На щастя, він зустрів панну Ізабеллу, що йшла до ставка, і за все забув.

Другого дня ціле товариство справді поїхало в Заслав.

Минали ліси, пагорки, жовті урвища. Місцевість була мальовнича, погода чудова, але пригноблений Вокульський нічого не помічав. Він уже не був наодинці з панною Ізабеллою, як учора. Він навіть

не сидів коло неї, а навпроти панни Феліції, а головне… Але то йому так лише здавалось, і він навіть сам сміявся з своїх вигадок.

Йому здалося, що Старський якось чудно глянув на панну Ізабеллу і що вона від того зашарілась. «А, дурниці, — подумав він, — нащо б вона мала мене дурити!.. Вона мене, коли я навіть не її наречений».

Він одігнав свої невеселі думки, і йому було тільки неприємно, що Старський сидить поруч панни Ізабелли.

Тільки трохи неприємно… «Не можу ж я заборонити їй сідати, з ким вона хоче.

Не можу також принизитись до ревнощів, бо це почуття підле і грунтується переважно на підозрі… Зрештою, якби їй захотілось пококетувати зі Старським, то вона не робила б цього так прилюдно. Ні, я просто божевільний…»

Через кілька годин вони прибули на місце. Заслав, колись містечко, а тепер жалюгідне селище, лежить в низині серед зоболочених лук. Крім костьолу та колишньої ратуші, всі будівлі в ньому одноповерхові, дерев’яні і старі. Посеред ринку, власне, порожнього майдану, зарослого бур’яном та поритого ямами, височить величезна купа сміття, а також колодязь під дірявим дашком на чотирьох підгнилих стовпах.

З приводу сабашу ринок був порожній і всі крамнички замкнені.

Аж за верству чи дві на південь за містом підносилось пасмо пагорків. На одному з них стояли руїни замка — дві шестикутні вежі, з амбразур і дахів яких звисала буйна рослинність, а на другому росла група старих дубів.

Коли подорожні зупинилися на ринку, Вокульський зліз із брички, щоб побачитися з ксьондзом, а Старський узяв на себе командування.

— Ми поїдемо, — сказав він, — до тих дубів і там споживемо, що бог дав, а кухарі наготували. Потім брика повернеться сюди за паном Вокульським.

— Дякую, — відповів Вокульський, — але я не знаю, на скільки затримаюсь тут, до того ж мені треба ще побувати коло руїн замку, так що я прийду пішки.

— І я з вами, — озвалася панна Ізабелла. — Я хочу побачити улюблений камінь нашої господині… — додала вона тихіше. — Будь ласка, скажіть мені, як будете йти туди.

Брика поїхала. Вокульський пішов до ксьондза й за чверть години влаштував цю справу. Ксьондз сказав, що ніхто в містечку не заперечуватиме проти будь-якого напису на замковому камені, аби тільки він був пристойний та не безбожний. А довідавшись, що йдеться про епітафію на могилі покійного капітана Вокульського, якого ксьондз знав особисто, він обіцяв сам допомогти влаштувати цю справу.

— Є тут, — сказав він, — один такий Венгелек, світоплут, але спритний хлопець: він і коваль, і столяр, то, мабуть, зможё й вирізьбити на камені, що треба. Зараз я за ним пошлю.

Через чверть години з’явився Венгелек — хлопець років двадцяти з чимось, з веселим і розумним обличчям. Дізнавшись від ксьондзового слуги, що можна дещо заробити, він убрався в довгополий сюртук з високим станом і добре намастив салом волосся.

Вокульський

поспішав, тому попрощався з ксьондзом і пішов з Венгелеком до руїн замку.

Коли вони опинились за колишньою заставою містечка, Вокульський запитав хлопця:

— А що, брат, ти добре вмієш писати?

— Ого! Колись мені не раз давали з суду переписувати папери, хоч рука у мене до пера й незвична. А вірші, які економ з Отроча посилав до лісникової дочки, то все моя робота. Він тільки папір купував, а за писання й досі не доплатив мені чотирнадцять грошів. А так допоминався, щоб було писано з закрутнями…

— А на камені зумієш писати?

— Тобто рито, а не опукло?.. Чому ж не зумію? Я зміг би писати навіть на залізі або й на склі, і якими хочете літерами: писаними, друкованими, німецькими, єврейськими… Адже я, щоб не хвалитись, усі вивіски в нашому містечку малював.

— І того краков’яка, що висить над шинком?

— Авжеж.

— А де ж ти бачив такого краков’яка?

— У пана Звольського є фурман, то він по-краківському вбирається, от я його і змалював.

— І бачив, що в нього обидві ноги повернені на лівий бік?

— Знаєте, пане, людина в провінції дивиться не на ноги, а на пляшку. Як побачить пляшку та чарку, то вже нікуди не зверне, а прямує просто до Шмуля.

Вокульському все більше подобався спритний хлопець.

— Ти ще не жонатий? — спитав він.

— Ні. Та, що ходить в хустці, мені не потрібна, а та, що в капелюшку, за мене не пішла б.

— Що ж ти тут робиш, як нема вивісок для малювання?

— Та так, пане: трохи того, трохи сього, а разом нічого.

Раніш я столярував, то ледве встигав з роботою. За якихось кілька років наскладав би з тисячу карбованців. Але торік я погорів, та так і не можу зіп’ятись на ноги. Дерево, верстаки, струмент — все пішло з димом. Прошу пана, такий вогонь був, що найтвердіші терпуги перетопились, як смола. Подивився я на згарище та й плюнув, а сьогодні мені навіть тієї слини жалько…

— Ти вже побудувався? Маєш струмент?

— Гай-гай, пане!.. Побудував у садку халупу, ніби хлів, аби було де матері їсти зварити, а верстаки та струмент… На це, пане, треба було б карбованців із п’ятсот, слово честі, як бог свят… Адже я пам’ятаю, скільки років покійний батько гнув спину, поки стягнувся на хату та на майстерню.

Вони наближались до руїн. Вокульський задумався.

— Слухай, Венгелеку, — сказав він раптом, — подобаєшся ти мені. Я побуду в цих місцях, — тут він тихо зітхнув, — іще з тиждень… Якщо ти вирізьбиш мені напис як слід, візьму тебе на якийсь час у Варшаву. Там я побачу, чого ти вартий, і… може, у тебе знову з’явиться майстерня.

Хлопець нахиляв голову то в один, то в другий бік, пильно придивлявся до Вокульського. Йому раптом спало на думку, що це мусить бути дуже багатий пан, може, навіть з тих, кого господь часом посилає бідним людям, — і скинув шапку.

— Чого ж ти став? Надінь шапку… — сказав Вокульський.

— Перепрошую пана… може, я сказав щось погане?..

Але у нас таких панів немає… Були, кажуть, колись давно. Навіть покійний батько казав, ніби сам бачив такого пана, котрий взяв із Заслава сироту і зробив з неї велику пані, а ксьондзові залишив стільки грошей, що за них потім поставили нову дзвіницю…