Лялька
Шрифт:
— Так, — відповіла панна Ізабелла, — французька аристократія мала час і можливість творити шедеври.
— Аристократія? — здивовано спитав Вокульський.
Панна Ізабелла зупинилась.
— Не будете ж ви запевняти мене, що Луврську галерею створив Конвент або паризькі фабриканти?
— Звичайно, ні. Але не створили їх і вельможі. Це спільний витвір французьких будівельників, мулярів, теслів, нарешті, художників і скульпторів цілого світу, які не мають нічого спільного з аристократією. Це просто чудово — присвоювати неробам заслуги геніальних або просто трудящих людей!..
— Нероби
— Ви дозволите поставити вам одне запитання?
— Я вас слухаю.
— Насамперед беру назад слово «нероби», якщо воно вас вразило. А потім… попрошу вас вказати мені хоч одну людину з тієї сфери, про яку ми говоримо, яка б що-небудь робила. Я знаю чоловік двадцять з аристократичного кола, та вони й ваші знайомі. Отже, що вони всі роблять, починаючи з князя, найблагороднішої в світі людини, котрого, зрештою, можуть виправдати його літа, й кінчаючи… паном Старським, вічних канікул якого зовсім не виправдує його майнове становище?..
— Ах, мій кузен!.. Ну, він, мабуть, ніколи не збирався служити для чого-небудь зразком. Зрештою, ми говоримо не про нашу аристократію, а про французьку.
— А та що робить?
— О, пане Вокульський, вони багато зробили! Насамперед створили Францію: вони були її рицарями, вождями, міністрами й духовними пастирями. Нарешті, нагромадили ті скарби мистецтва, якими ви самі захоплюєтесь.
— Скажіть краще: вони багато наказували та витрачали грошей, але Францію і її мистецтво створив все-таки хтось інший. Творили її злиденно оплачувані солдати та моряки, задавлені податками хлібороби та ремісники, нарешті, вчені та митці. Я людина досвідчена й можу вас запевнити, що легше створювати проекти, ніж їх виконувати, і легше витрачати гроші, ніж їх заробляти.
— Ви непримиренний ворог аристократії.
— Ні, пані, я не можу бути ворогом тим, хто мені нічим не шкодить. Я тільки вважаю, що аристократія незаслужено займає привілейоване становище, і для того, щоб його утримати, проповідує в суспільстві зневагу до праці й шанобу до неробства та розкошів.
— Ви упереджені проти аристократії, а проте навіть і ті нероби, як ви їх називаєте, відіграють в житті суспільства важливу роль. Те, що ви називаєте розкішшю, є, власне, лише вигідність, приємність і певна вишуканість, яку в аристократії переймають навіть нижчі класи й таким чином прилучаються до цивілізації. Я чула від дуже ліберальних людей, що в кожному суспільстві мусить бути клас, який підтримує розвиток науки, мистецтва і зберігає витончені звичаї, — по-перше, для того, щоб бути живим зразком для інших, по-друге, щоб заохочувати їх до благородних вчинків. Через те в Англії і Франції багато людей, навіть простого походження, розбагатівши, насамперед прагнуть достойно влаштувати свій дім, аби мати можливість приймати людей з високого товариства, а потім стараються поводитись так, щоб і їх приймали.
Обличчя Вокульського залляв густий рум’янець. Панна Ізабелла, не дивлячись на нього, помітила це і вела далі:
— Нарешті, те, що ви називаєте аристократією, а я назвала б вищим класом, — це люди доброї породи. Можливо, що певна їх частина
— Князь помиляється, — сухо заперечив Вокульський. — Те, що я маю і що знаю, дало мені не шляхетство, а тяжка праця. Я працював більше за інших, тому більше за них і маю.
— Але чи могли б ви працювати більше за інших, якби народилися кимось іншим? — спитала панна Ізабелла. — Мій кузен Охоцький, як і ви, природознавець і демократ, а проте вірить в добре походження так само, як і князь.
Він також ставив вас за приклад доброї спадковості. «Вокульський, — казав він, — має щастя від природи, але силу духу йому дало шляхетне походження».
— Я дуже вдячний усім тим, хто зараховує мене до якоїсь привілейованої суспільної верстви, — відказав Вокульський, — проте ніколи не повірю в привілеї без праці й завжди ставитиму вище заслуги плебеїв, аніж претензії аристократів.
— Отже, ви вважаєте, що в додержанні й заохоченні вишуканих почуттів і звичаїв немає ніякої заслуги?
— Звичайно, це заслуга, але в суспільстві цю роль виконують жінки. Їм природа дала чуйніше серце, живішу уяву, делікатніші почуття, і то вони, а не аристократія, надають вишуканості щоденному життю, пом’якшують звичаї і збуджують у нас високі почуття. Світло, що осяває шлях цивілізації, — це жінка. Вона також буває невидимою пружиною вчинків, які вимагають незвичайного напруження сил…
Тепер почервоніла панна Ізабелла. Якийсь час вони йшли мовчки. Сонце вже зайшло за обрій; поміж деревами на заході заблищав серп місяця. Вокульський в глибокій задумі порівнював дві сьогоднішні розмови — з пані Вонсовською і з панною Ізабеллою. «Які вони різні жінки! І хіба не достойнішу з них я вибрав?..»
— Можна поставити вам делікатне запитання? — раптом лагідно озвалась панна Ізабелла.
— Хоч би й иайделікатніше.
— Правда ж, ви виїжджали в Париж дуже ображені на мене?
Він хотів відповісти, що підозрівав її в обмані, а це щось гірше за образу, але промовчав.
— Я перед вами винна… Я підозрівала вас…
— Чи не в тому, що я з допомогою єврея шахрував на купівлі будинку вашого батька? — з усмішкою спитав Вокульський.
— О ні, — жваво відповіла вона. — Навпаки, я підозрівала вас у справжньому християнському вчинку, якого, проте, нікому не могла б пробачити. Один час мені здавалось, що ви купили наш будинок… задорого.
— Але тепер ви заспокоїлись?
— Так. Тепер я знаю, що баронеса Кшешовська також хоче дати за нього дев’яносто тисяч.
— Справді? Вона ще не говорила зі мною, хоч я й передбачав, що так станеться.
— Я дуже рада, що так сталося і що ви нічого не втратите, і… аж тепер можу від щирого серця подякувати вам, — сказала панна Ізабелла, подаючи йому руку. — Я розумію, яку послугу ви нам зробили. Якби не ви, баронеса просто пограбувала б мого батька, а ви врятували його від руйнації, а може, й від смерті… Таких речей не забувають…