Лялька
Шрифт:
Всі ті страховища сідали йому на плечі, шарпали за поли, за рукава, але жодна не сміла заподіяти йому нічого лихого, бо коваль не боявся, а перед сміливцем нечиста сила відступає, як тінь перед людиною. «Загинеш тут, ковалю!..» — волали страховища, а він тільки міцніше стискав сокиру в руці та… пробачте на слові, таке їм відказував, що я соромлюсь перед панами вимовити…
Добрався, нарешті, коваль до золотого ліжка, куди й потвори вже не могли підступитись, тільки стояли навкруги та клацали зубами. Він одразу побачив у панни в голові золоту шпильку, шарпнув її і витяг до половини…
У
— Чоловіче добрий, нащо ти мені болю завдаєш!..
Аж тоді коваль злякався… Затремтів він, і руки йому опали. А страховищам тільки того й треба було. Наймордатіше як скочить на нього та як гризоне зубами, так кров і бризнула крізь війстя та й поплямила оте каміння, яке ви на власні очі бачили. Але, кусаючи, страховище виламало собі зуба; ото його потім мій дід і знайшов у струмку.
Відтоді камінь так затулив діру в прірву, що його вже ніхто знайти не може. Струмок висох, а панна залишилася в безодні напіврозбуджена. Тепер вона плаче вже так голосно, що інколи її й пастухи чують на луках, і плакатиме так повік-віку…
Венгелек закінчив.
Панна Ізабелла похилила голову й кінчиком парасольки рисувала на землі якісь знаки.
Вокульський не смів на неї глянути.
Всі довго мовчали. Нарешті Вокульський звернувся до Венгелека:
— Цікава твоя історія… А тепер скажи-но мені, як ти різьбитимеш напис?..
— Та я ж не знаю, що вам різьбити?
— То правда.
Вокульський вийняв записну книжку, олівця, написав вірша й подав хлопцеві.
— Тут лише чотири рядки! — здивувався Венгелек. — За три дні, пане, буде готово… На цьому камені можна хоч і дюймовими літерами вибити… Шкода, забув шнурка, щоб зміряти. Піду до кучерів, може, в них є. Зараз, пане, повернусь.
Венгелек побіг униз. Панна Ізабелла подивилась на Вокульського. Вона була бліда і схвильована.
— Що це за вірші? — спитала вона, простягаючи руку.
Вокульський подав їй аркушик, вона стиха прочитала:
На кожнім кроці, вірно, без облуди, Де бавився з тобою і тужив, Я біля тебе буду завжди, всюди, Бо часточку душі я скрізь лишив. [123]Останні слова вона промовила пошепки. Губи її тремтіли, очі запливли слізьми. Якийсь час вона м’яла аркушик у пальцях, потім одвернула голову, й аркушик упав на землю…
123
Переклад В. Струтинського.
Вокульський став навколішки, щоб підняти папірця.
Підводячись, він торкнувся сукні панни Ізабелли і, сам не тямлячи, що робить, схопив її за руку.
— Чи прокинешся ти, моя королівно?.. — сказав він.
— Не знаю… можливо… — відповіла вона.
— Агей… Агей!.. — загукав знизу Старський. — Ідіть уже, панове, а то обід прохолоне!..
Панна Ізабелла втерла очі й швидко залишила руїни.
За
— Що ви там так довго робили? — з усмішкою запитав Старський і подав руку панні Ізабеллі, яку вона квапливо прийняла.
— Ми слухали незвичайну історію!.. — відповіла панна Ізабелла. — Я не сподівалась, що в цьому краю можуть існувати такі легенди і що прості люди можуть їх так цікаво розказувати… Що ж ви, кузене, запропонуєте нам на обід?.. Ах, той хлопець незрівняний! Попросіть, щоб він повторив вам ту історію…
Вокульського вже не дратувало те, що панна Ізабелла йде з Старським під руку, що дуже на нього спирається, навіть те, що трохи кокетує з ним. Хвилювання, свідком якого він був, її єдине незначуще слово розпорошило всі його побоювання. Він поринув у спокійну задуму, таку глибоку, що не тільки Старський, а й ціле товариство немов зникло у нього з-перед очей.
Він пам’ятав, як піднявся на гору в діброву, як щось з великим апетитом їв, пам’ятав, що був веселий, навіть упадав коло панни Феліції… Але про що говорилось, що він сам казав, цього не усвідомлював.
Сонце вже було над спочивком, а на небі з’явилися хмари, коли Старський наказав слугам прибрати посуд, кошики та килими і запропонував дамам повертатися додому.
В брику посідали в тому самому порядку, що й раніш.
Закутавши Евеліну шалями, барон нахилився до Вокульського і з усмішкою шепнув:
— Якщо у вас ще один день буде такий настрій, як сьогодні, то ви позакохуєте в себе всіх дам.
— Он як!.. — здвигнув плечима Вокульський.
Він сів в кінці брики, навпроти панни Феліції. Охоцький сів на передку поруч з кучером, і коні рушили.
Хмари все більше облягали небо, дуже швидко темніло.
Проте в бриці було весело: пані Вонсовська знов засварилася з Охоцьким, який, забувши про свої літаючі прилади, перекинув ноги через передок і обернувся лицем до товариства. Він хотів закурити, раптом витер сірника й освітив усіх пасажирів у бриці, а найяскравіше Старського.
В цю мить Вокульський рвучко відхилився назад — перед його очима щось мигнуло. «Дурниці!.. — подумав він. — Я забагато випив…»
Пані Вонсовська коротко пирхнула сміхом, але опанувала себе і швидко заговорила:
— Ви дуже оригінально сіли, пане Охоцький!.. Фі, завтра вам доведеться просити пробачення! Ой, нахаба, він скоро поставить кому-небудь ноги на коліна. Оберніться зараз же наперед, бо скажу кучерові, щоб залишив вас на дорозі…
У Вокульського на чолі виступив холодний піт, але він здвигнув плечима й умовляв себе: «Це мені привиділось… Це мені привиділось… Дурниці!..»
Нелюдським зусиллям волі він прогнав від себе це видиво. До нього знову повернувся добрий настрій, і він почав весело розмовляти з Вонсовською.
А коли вони повернулись у Заславек пізньої ночі, Вокульський заснув, як убитий, і йому навіть снилося щось кумедне.
Другого дня, коли Вокульський вийшов перед сніданком на прогулянку, перша людина, яку він зустрів у дворі, була покоївка панни Ізабелли, вона несла кілька суконь, а за нею наймичук ніс сундука. «Що ж це таке?.. — подумав він, — Сьогодні ж неділя, не може вона виїхати… Зрештою, про це хоч згадала б учора вона або господиня…»