Лялька
Шрифт:
Він пішов на став, обійшов навкруги парк, сподіваючись розвіяти в дорозі лихі передчуття. Але даремно. Думка про те, що панна Ізабелла може виїхати, не залишала його. Він уперто гнітив її, але добився тільки того, що вона вже не була такою виразною, як спочатку, а тихо дратувала його десь на дні серця.
Під час сніданку він помітив, що господиня привіталася з ним сердечніше, ніж звичайно, що всі тримаються серйозніше, що панна Феліція придивляється до нього пильніше й ніби з докором. Після сніданку йому
Проте одразу одужав, як тільки панна Ізабелла сказала, що хоче прогулятися по парку.
— Хто хоче йти зі мною? — спитала вона.
Вокульський підхопився з стільця, інші сиділи. І от він знову був у садку наодинці з панною Ізабеллою, і знову до нього повернувся спокій, як і завжди в її присутності.
На половині алеї панна Ізабелла промовила:
— Дуже мені шкода буде Заславка… «Шкода?..» — подумав Вокульський, а вона швидко говорила далі:
— Я мушу їхати. Тітка написала мені ще в середу, щоб я поверталась, але господиня не показала листа й затримала мене. Аж учора, як прислали гінця…
— Ви їдете завтра? — спитав Вокульський.
— Сьогодні, після другого сніданку… — відповіла вона, схиливши голову.
— Сьогодні!.. — повторив він.
Вони саме проходили попід парканом, за яким у дворі фільварку стояв екіпаж, що ним приїхала панна Ізабелла.
Кучер уже чіпляв на дишлі упряж. Але зараз ні сама звістка, ні приготування до виїзду не справили на Вокульського ніякого враження. «Що ж, — думав він, — хто приїхав, той мусить виїхати… Річ цілком природна…»
Цей спокій навіть дивував його.
Вони пройшли ще якийсь десяток кроків під навислим гіллям, і раптом його опанував невимовний розпач. Йому здалося, що, коли б зараз за панною Ізабеллою під’їхав екіпаж, він кинувся б під колеса, щоб спинити й не дати їй поїхати. Нехай би вже розчавило його та нехай би він раз назавжди перестав мучитись.
Проте незабаром на нього знов набігла хвиля спокою, і він уже дивувався, відкіля у нього беруться такі навіжені думки. Адже панна Ізабелла має право їхати, коли хоче, куди хоче і з ким їй подобається.
— Ви ще довго думаєте залишатись на селі? — спитав він.
— Найбільше місяць.
— Місяць!.. — повторив він. — Чи після цього місяця мені хоч можна буде одвідати вас?
— Звичайно, дуже прошу… — відповіла вона. — Мій батько — ваш великий друг.
— А ви?
Вона почервоніла й мовчала.
— Не відповідаєте… Ви навіть уявити собі не можете, яке дороге для мене кожне ваше слово, а мені так мало доводилось їх чути… І от ви сьогодні виїжджаєте, не залишаючи мені й тіні надії…
— Може, згодом… — шепнула вона.
— Коли б то!.. В усякому разі, я вам щось скажу. Ви можете зустріти в житті людей веселіших за мене, елегантніших,
А який випадок привів мене в театр, де я вперше вас побачив! Нарешті, хіба моє багатство не є результатом ряду чудес?..
Коли я тепер думаю про все це, то здається, що мені ще до народження було призначено зустрітися з вами.
Якби мій нещасний дядько не закохався замолоду й не помер самотнім, я не був би сьогодні в цьому місці. А хіба не дивно, що я, замість захоплюватись жінками, як то роблять інші, досі уникав їх і майже свідомо чекав на єдину, на вас…
Панна Ізабелла непомітно втерла сльозу… Вокульський, не дивлячись на неї, говорив далі:
— Ще недавно, в Парижі, передо мною було дві дороги: одна вела до великого винаходу, який, можливо, змінить долю світу, друга — до вас. Я відмовився від першої, бо мене приковує до вас невидимий ланцюг: надія, що ви полюбите мене. Якщо це можливо, то я волію щастя з вами, ніж найвищу славу без вас. Бо слава — г фальшива монеті, за яку ми віддаємо своє щастя, жертвуючи ним задля інших. Але якщо я помиляюсь, то тільки ви можете зняти з мене це закляття. Скажіть, що не відчуваєте до мене нічого й не відчуватимете… і я повернусь туди, відкіля, мабуть, і не треба було виїжджати. Ну, то як? — спитав він її, беручи за руку.
Вона нічого не відповідала.
— Значить, я залишаюсь… — сказав він, трохи помовчавши. — Я терпляче ждатиму, а ви самі мені дасте знати, що надії мої справдились.
Вони повернулись додому. Панна Ізабелла трохи поблідла, але розмовляла з усіма весело. Вокульський знову заспокоївся. Його вже не посідав розпач, що панна Ізабелла виїжджає: він сказав собі, що побачить її через місяць, і цього йому поки що було досить.
Після сніданку під’їхав екіпаж; почалося прощання. На ганку панна Ізабелла шепнула пані Вонсовській:
— Ти б, Казю, могла б уже не дратувати того бідолаху…
— Кого це?
— Твого тезка.
— Ах, Старського… Побачимо.
Панна Ізабелла подала руку Вокульському.
— До побачення! — тихо і значуще промовила вона.
Коні рушили. Все товариство стояло на ганку й дивилось на екіпаж, який спочатку їхав прямо, потім повернув за ставок, далі зник за пагорком, знов показався на деякий час і, нарешті, зовсім зник, залишивши по собі лише жовту хмару куряви.
— Чудовий день, — сказав Вокульський.