Лялька
Шрифт:
— Ну, то скажіть своєму литвинові, — перебив його Стах, — що будинок я продати згодний, але за сто тисяч. І то тільки до Нового року, а після Нового року ціну підвищу.
— Але ж це нелюдські умови! — обурився гість. — Ви хочете видерти у бідної жінки останній гріш… Подумайте, що на це скажуть люди!..
— Що скажуть люди, мені байдуже, — відказав Вокульський. — А коли хто-небудь захоче читати мені мораль, як оце ви, то я покажу йому на двері. Двері он там, бачите, пане адвокате?
— Даю дев’яносто дві тисячі й ні гроша більше, — сказав адвокат.
— Одягніть
— Дев’яносто п’ять… — буркнув адвокат і швиденько почав одягатись.
— Ну, бувайте здорові, — сказав Вокульський, відчиняючи двері.
Адвокат низенько вклонився й вийшов, а з-за дверей ще додав солодким голосом:
— То я зайду до вас днів через кілька. Може, шановний пан буде в кращому настрої.
Стах зачинив двері у нього перед носом.
Після візиту бридкого адвоката я вже знав, як буде з цією справою. Баронеса безумовно купить Стахів будинок, але спочатку вживе всіх заходів, аби щось виторгувати. Знаю я ці заходи! Одним з них був отой анонімний лист, в якому вона паплюжить пані Ставську, а про мене каже, ніби я посивів у розпусті.
Отже, якщо вона купить будинок, то насамперед вижене відтіля студентів і, напевне, нещасну пані Гелену. Нехай би вона хоч цим обмежила свою ненависть…
А тепер я вже можу швиденько переказати те, що сталось далі.
Отож після візиту дряпіжки в моєму серці виникло недобре передчуття. Я вирішив того ж дня відвідати пані Ставську й попередити її, щоб вона стереглася баронеси. А головне, щоб вона як можна рідше сідала коло вікна.
Треба сказати, що поруч з безліччю всіляких достойностей, у цих дам є одна фатальна звичка — весь час сидіти коло вікна. Сидять вони всі: пані Місевичова, пані Ставська, Гелюня і навіть куховарка Маріанна. І сидять не тільки цілий день, а й вечорами, при лампах, навіть не спускаючи фіранок, хіба що аж перед сном. Тож не дивно, що знадвору видно все, немов у ліхтарі, що в них робиться в квартирі.
Для чесних сусідів такий спосіб був би найкращим доказом їхньої порядності: дивіться, мовляв, на нас цілий день, нам ховати від вас нічого. Але коли я згадав, що за цими жінками весь час шпигують Марушевич та баронеса, та коли ще подумав, як баронеса ненавидить пані Ставську — мене охопили найгірші передчуття.
Того вечора я хотів був побігти до моїх благородних приятельок і просити їх заради всього святого, щоб вони не сиділи весь час коло вікна та не виставляли себе на показ баронесі. Тим часом якраз в пів на дев’яту мені захотілось пити, і замість іти до моїх дам, я пішов у ресторацію на кухоль пива.
Там уже були радник Венгрович і торговельний агент Шпрот. Мова зайшла про будинок на Спільній вулиці, який недавно завалився; раптом Венгрович цокає своїм кухлем об мій і каже:
— До нового року завалиться ще не один будинок!..
А Шпрот кліпнув оком.
Не сподобалось мені його кліпання, та й не маю я такої звички переморгуватись із усяким йолопом. Я й кажу:
— Дозвольте запитати, що означає ваша пантоміма?
А він придуркувато сміється і каже:
— Та ви ж краще за мене знаєте, що воно означає. Вокульський продає магазин…
Господи
— Нащо ж Вокульському продавати магазин і кому?
— Кому?.. — втручається Венгрович. — Хіба в Варшаві мало євреїв? Складуться втрьох або й вдесятьох, та й запаскудять Краківське Передмістя з ласки вельможного пана Вокульського, що тримає власний виїзд і живе в аристократів на дачі. Боже мій!.. А я ж пам’ятаю, як він, неборак, подавав мені у Гопфера розбрат… А тепер нема краще як їздити на війну та нишпорити у мертвих турків по кишенях!
— Але нащо б йому продавати магазин? — питаю я і щипаю себе за коліно, щоб не кинутись на того пустобреха.
— І добре робить, що продає! — озвався Венгрович, вихиляючи не знаю вже котрий кухоль пива. — А чого йому залишатись серед купців, такому панові, такому… дипломатові, такому… новаторові, який продає нам тут нові товари?..
— Мені здається, тут причина інша, — зауважив Шпрот. — Вокульський домагається панни Ленцької, і хоч спочатку дістав одкоша, але тепер знов буває в неї, значить, має якусь надію… А тому, що панна Ізабелла не вийшла б за галантерейного купця, нехай би він був і дипломатом, і новатором…
Перед очима у мене попливли вогненні кола. Я вдарив кухлем об стіл і крикнув:
— Брешете, пане Шпроте! Все чисто брешете!.. Ось моя адреса… — додав я, кидаючи перед ним свою візитну картку.
— Нащо мені ваша адреса? — відповів Шпрот. — Що — вам прислати партію сукна?
— Я вимагаю від вас сатисфакції! — крикнув я, гупаючи кухлем по столі.
— Говорила-балакала! — каже Шпрот і крутить пальцем у повітрі. — Вам добре вимагати сатисфакції, коли ви угорський офіцер. Замордувати чоловіка чи й двох або дати себе порубати на шматки — це вам любе та миле діло… А я, пане Жецький, торговельний агент, у мене жінка, діти й термінові справи…
— Я змушу вас до поєдинку!
— Як то змусите?.. Під конвоєм мене поведете, чи що?..
Якби ви мені сказали щось подібне тверезим, то я пішов би в поліцію, і вам показали б такий поєдинок…
— Ви людина без честі! — вигукнув я.
Тепер він почав гатити в стіл кухлем.
— Хто без честі?.. Кому це ви говорите? Може, я не сплачую векселів, чи продаю неякісний товар, чи збанкрутував?.. В суді побачимо, хто чесний, а хто безчесний!..
— Заспокойтеся! — умовляв нас радник Венгрович. — Поєдинки були в моді колись давно, а не тепер… Подайте один одному руки…
Я встав з-за стола, заллятого пивом, розплатився в буфеті і вийшов. Ноги моєї не буде більше в цьому брудному шинку.
Звичайно, що після такого нервування я вже не міг іти до пані Ставської. Спочатку навіть думав, що цілу ніч не засну. Але якось заснув. А коли Стах другого дня при йшов у магазин, я запитав його:
— Знаєш, що люди балакають? Ніби ти продаєш магазин?..
— А хоч би й продав, що ж у цьому поганого? (А й справді! Що ж у цьому поганого? Як це мені не прийшла в голову така проста думка?)