Лялька
Шрифт:
— І що ж ви на те?
— Боже мій, що ж я мала робити?.. Звичайно, погодилась з вдячністю. Правда, це робота тимчасова, але вона мені зараз дуже до речі, бо позавчора я позбулася (сама не знаю, з якої причини) одного уроку музики, по п’ять злотих за годину…
Я зітхнув, догадуючись, що причиною втрати уроку міг бути якийсь анонімний лист, які так вправно вміє писати пані Кшешовська. Проте я не сказав нічого. Бо хіба міг я радити пані Ставській відмовитись від щоденного заробітку, який становив хоч би й два карбованці?
Ех,
Вбив ти собі в голову панну Ленцьку! Коли б тобі не до велось потім пошкодувати.
З того часу, коли б я не прийшов до моїх шановних приятельок, пані Ставська якнайдокладніше розповідала мені про свої стосунки з баронесою, у якої бувала щодня, і, звичайно ж, замість трьох працювала по п’ять і шість годин, все за ті самі два карбованці.
Пані Ставська дуже поблажлива до людей, проте, наскільки я зрозумів з її обережних висловлювань, її неприємно вражали як квартира баронеси, так і близькі їй люди.
Насамперед баронеса зовсім не користується своїми величезними апартаментами. Вітальня, будуар, спальня, їдальня, баронова кімната — все стоїть пусткою. Меблі й дзеркала завинуті в чохли; від рослин залишились самі сухі штурпаки та вазони з гниллю замість землі; коштовні шпалери припали товстим шаром пилу. Харчується вона теж сяк-так, часом по кілька днів підряд не вживає гарячої страви, на всю велику квартиру тримає тільки одну служницю, яку до того ж взиває розпутницею і злодійкою.
Коли пані Ставська запитала її, чи не сумно їй жити самій в такій пустці, вона відповіла:
— Що ж я маю робити, нещасна сирота і майже вдова?
Коли бог дасть, що мій балахманний чоловік покається та повернеться до мене, тоді, t може, зміниться моє пустельницьке життя. Наскільки я можу судити по снах та передчуттях, які мені посилає небо під час моїх палких молитов, чоловік мій повинен би от-от опам’ятатися, бо він, навіжений, не має вже ні грошей, ні кредиту.
Слухаючи баронесу, пані Ставська подумала собі, що після повернення барона долі його навряд чи можна буде позаздрити.
Люди, які відвідували баронесу, також не викликали у пані Ставської довір’я. Найчастіше до неї приходили якісь потворні баби, яких господарка приймала в передпокої й півголосом розмовляла з ними про свого чоловіка.
Часом приходив Марушевич або адвокат в обшарпаній шубі. Цих панів баронеса запрошувала до їдальні, але, розмовляючи з ними, так голосно плакала й лаялась, що чути було на весь дім.
На несміливе зауваження пані Ставської, чому вона не живе з ріднею, баронеса відповіла:
— З якою це ріднею, дорога моя? Нема вже у мене нікого, а якби й був хто-небудь — то не могла б я приймати в себе таких корисливих та брутальних людей. А рідня мого чоловіка зреклася мене через те, що я не шляхетського походження, хоч це не зашкодило їм вициганити у мене тисяч з двісті карбованців. Поки я позичала їм на вічне віддання,
Єдина кімната (каже пані Ставська), всякій баронеса проводить цілий день, це кімната її покійної доньки. Це, мабуть, сумне і дивне приміщення, бо в ньому все залишилось непорушним від дня смерті її дитини. Там стоїть її ліжечко, на якому через кілька днів змінюється постіль, шафа з її одягом, який весь час провітрюють та витріпують в вітальні, бо цих реліквій баронеса не дозволяє виносити в двір. 6 столик з книжками й зошитом, розгорненим на тій сторінці, де нещасна дівчинка останній раз написала «Пресвята діво, поми…». І, нарешті, полиця, повна великих та маленьких ляльок, їх ліжечок та уборів.
Саме в цій кімнаті пані Ставська лагодить мережива та шовки, яких у баронеси повно. Але чи одягатиме вона їх коли-небудь — цього пані Ставська сказати не може.
Якось баронеса запитала пані Ставську, чи знайома вона з Вокульським. І хоч та відповіла, що знає його дуже мало, баронеса сказала їй таке:
— Дорога моя, ви зробите мені велику ласку й добре діло, якщо замовите тому панові про мене слово в одній дуже важливій для мене справі. Я хочу купити цей будинок і даю йому вже дев’яносто п’ять тисяч, а він через упертість (бо іншої причини нема) вимагає сто тисяч. Цей чоловік хоче мене пустити з торбами! Скажіть же йому, що він мене без ножа ріже… що бог покарає його за таку зажерливість!.. — кричала крізь плач баронеса.
Пані Ставська дуже зніяковіла й відповіла, що ні в якому разі не може говорити про це з Вокульським.
— Я його не знаю… Він був у нас лише раз… Зрештою, не годиться мені втручатися в такі справи.
— О, ви все могли б з ним зробити, — відказала баронеса. — Але якщо ви не хочете врятувати мене від смерті — що ж, воля божа… Принаймні виконайте свій християнський обов’язок і скажіть тому панові» як я добре до вас ставлюся.
Почувши це, пані Ставська встала й хотіла вийти. Але баронеса кинулась їй на шию і так благала пробачити, так лаяла себе, що добросерда пані Ставська мало не заплакала й зосталась.
Розказавши все це, пані Ставська закінчила запитанням, в якому вчувалось прохання:
— Але ж пан Вокульський не хоче продавати свого будинку?
— Чому не хоче! — роздратовано відповів я. — Продасть будинок, продасть магазин… Все продасть…
Густий рум’янець залляв обличчя пані Ставської; вона обернула стільця спинкою до лампи й тихо запитала:
— Навіщо?..
— Хіба я знаю? — відповів я, відчуваючи ту жорстоку приємність, яку дає нам можливість мучити ближніх. — Хіба я знаю? Каже, що хоче женитись…