Лялька
Шрифт:
— От і спробуйте з такими людьми працювати для науки. Здохнеш з голоду або станеш ідіотом… Але якщо ти вмієш танцювати або грати на якому-небудь інструменті, виступати в аматорських виставах, а найголовніше — розважати дам, — о-о-о! тоді ти зробиш кар’єру! Тебе одразу оголосять знаменитістю і дадуть тобі таку посаду, де ти одержуватимеш за свою працю в десять разів більше, ніж вона варта. Раути й дами! Дами й раути!.. А тому що я не лакей, щоб бігати по раутах, а дам вважаю істотами дуже корисними, але тільки для народження дітей, то втечу відціля хоч би в Цюріх.
— А ви не хотіли б поїхати до Гейста? — спитав Вокульський.
Охоцький
— Там потрібні сотні тисяч, яких я не маю, — відповів Охоцький. — А якби й мав, то спочатку мусив би впевнитись, що воно таке насправді… Бо зменшення питомої ваги тіл мені здається фантастичним.
— Але ж я показував вам пластинку, — сказав Вокульський.
— Ага, справді… Ану покажіть її ще раз!.. — вигукнув Охоцький.
Обличчя Вокульського на хвилину зашарілось хворобливим рум’янцем.
— Її вже нема… — промовив він стиха.
— А де ж вона поділась? — здивувався Охоцький.
— Та хто її зна… Припустімо, що впала десь у канаву… Але ви поїхали б до Гейста, якби у вас були гроші?
— Звичайно, поїхав би, але насамперед, щоб перевірити, чи воно справді так. Бо те, що я знаю про хімічні речовини, не в’яжеться з теорією змінності питомої ваги поза певною межею.
Вони обидва замовкли, і Охоцький незабаром попрощався й пішов.
Розмова з Охоцьким спрямувала думки Вокульського в нове річище.
Його пойняла охота, навіть якась необхідна потреба перевірити колишні хімічні досліди, і він того ж дня побіг на місто купувати реторти, трубки, пробірки та всілякі реактиви.
Під впливом цього жадання він сміливо вийшов на вулицю й навіть узяв візника. Йому було байдуже, що деякі люди дивилися на нього з цікавістю, другі не впізнавали його, а треті, дивлячись на нього, навіть зловтішно усміхались.
Але вже в магазині лабораторних приладів, а ще більше на складі аптекарських товарів він зрозумів, як ослабла в ньому не тільки енергія, а й просто людська самостійність, коли розмова з Охоцьким нагадала йому хімію, якою він не займався вже стільки років!..
— Однаково, — пробурмотів він, — якщо воно заповнює мені час.
Другого дня він купив точну вагу, кілька складних приладів і взявся ретельно, немов вперше на своїм віку, робити досліди.
Спочатку він одержав водень, що нагадало йому студентські часи, коли водень виготовляли в пляшці, обвинутій рушником, а також використовували бляшанки від вакси. Які то були щасливі часи!.. Потім він пригадав повітряні кулі власної конструкції, а далі Гейста, який твердив, ніби хімія водневих сполук змінить долю людства… «Ну, а якби я років через кілька натрапив на той метал, що його шукає Гейст? — подумав він. — Гейст каже, що відкриття залежить від кількох тисяч дослідів; отже, це щось схоже на лотерею, а мені в таких речах щастить…
А якби я відкрив такий метал, цікаво, що б тоді сказала панна Ізабелла?..»
При згадці про неї в ньому закипів гнів.
— Ах, як би мені хотілось бути славетним і могутнім, щоб показати їй, як я її зневажаю!..
Але, поміркувавши, дійшов висновку, що зневага виявляється не гнівом і не бажанням принизити когось, — і він знову взявся до роботи.
Найприємніше було йому робити елементарні досліди з воднем, і він повторював їх частіше за інші.
Одного разу він змайстрував собі хімічну гармонію і так голосно вигравав на ній, що другого дня до нього завітав домовласник і дуже чемно спитав, чи не має він
— А у вас є кандидат на неї? — спитав Вокульський.
— Так, є… здається… майже є… — відповів збентежений господар.
— В такому разі я звільню квартиру.
Господар трохи здивувався з такої раптової згоди Вокульського, але попрощався з ним дуже задоволений. Залишившись сам, Вокульський засміявся. «Очевидно, він вважає мене за чудака або за банкрута.
Тим краще! Правду кажучи, я прекрасно можу жити в двох кімнатах, а не в восьми».
Але часом він, невідомо чому, починав шкодувати, що погодився залишити квартиру. І тоді нагадував собі про Венгелека й барона. «Барон розводиться з жінкою, яка завела роман з іншим; Венгелек охолов до своєї тільки тому, що побачив одного з її полюбовників… А що ж було б зі мною?»
І знов брався робити досліди, з приємністю констатуючи, що не втратив вправності.
За дослідами він забував про все. Траплялося, що по кілька годин не думав про панну Ізабеллу, і тоді відчував, що його змучений мозок насправді відпочиває. У нього вже навіть пригас страх перед людьми й вулицями, і він все частіш виходив на місто.
Одного дня Вокульський поїхав аж до Лазепок і навіть наважився заглянути в ту алею, якою колись проходжався з панною Ізабеллою. Саме в той час хтось покликав лебедів, а вони розпустили крила і, б’ючи ними по воді, підлетіли до берега. Це знайоме видовисько страшно вразило Вокульського, нагадавши йому від’їзд панни Ізабелли з Заславка… Немов шалений, він вибіг з парку, скочив на візника і з заплющеними очима приїхав додому.
Того дня він нічого не робив, а вночі йому снився дивний сон.
Ніби перед ним стоїть панна Ізабелла і з слізьми на очах питає його, нащо він її покинув… Адже та подорож до Скерневиць, розмова з Старським та його залицяння — це був тільки сон. Все це йому лише приснилось…
Вокульський підхопився з постелі й засвітив світло. «Що ж тут — сон? — питав він сам себе. — Подорож до Скерневиць чи її образа та докори?..»
Він не міг уже заснути до ранку: його мучили надзвичайно важливі питання й сумніви. «Чи може в ледве освітленому вагоні що-небудь відбитися в шибці? — думав він. — Чи не було те, що я побачив, — просто галюцинацією?.. Чи знаю я англійську мову настільки, щоб не помилитись в тлумаченні деяких слів та виразів?.. Що вона про мене подумала, коли я завдав їй такої страшної образи без причини?.. Хіба не можуть кузен і кузина, та ще знайомі з дитинства, розмовляти на фривольні теми, не викликаючи нічиїх підозрінь?..
Що я, нещасний, наробив, якщо це були тільки сліпі ревнощі?.. Адже той Старський упадав коло баронеси, а панна Ізабелла знала про це, тож треба було втратити останній сором, щоб загравати з чужим коханцем…»
Потім подумав про своє теперішнє життя. Яке ж воно було пусте! Яке пусте!.. Він порвав з усім, що досі робив, порвав з людьми, а попереду не було нічого — анічогісінько! Що він робитиме далі? Читатиме фантастичні твори?
Робитиме непотрібні хімічні досліди? Чи, може, куди-небудь поїхати? Чи одружитися з Отавською?.. Але що б він не вибрав, куди б не поїхав, ніде він не позбудеться журби й самотності! «Ну, а барон? — спитав він сам себе?. — Одружився з своєю панною Евеліною, і що ж?.. Тепер думає про організацію технологічної лабораторії, хоч, мабуть, не розуміє, що воно таке — технологія…»